Волинська трагедія – одна з тих тем, де книжкові тиражі та кінорелізи стають інструментом політики не менше, ніж самі історичні дослідження. У польській книгарні полиці із літературою про «rzeź wołyńską» зайняли чи не цілий ряд, тоді як українські дослідження довгий час укладалися в декілька десятків назв. Сьогодні картина поступово вирівнюється, з’являються і ґрунтовні наукові монографії, і художні екранізації, і документалістика. Цей огляд – суб’єктивна, але уважна спроба провести читача через найважливіші книги, серіали та фільми, які формують сучасне розуміння Волинської трагедії в Україні та Польщі.
Книги. Дискусія істориків
Володимир В’ятрович. «Друга польсько-українська війна. 1942–1947» (Київ: Києво-Могилянська академія, 2011)
Якщо в українській історіографії й існує одна книга, що задала рамку дискусії на роки вперед, – це саме монографія В’ятровича. Автор пропонує термін «Друга польсько-українська війна», який охоплює період з 1942 по 1947 рік і простягається до акції «Вісла». Це не просто зміна назви. Концепція «війни» дозволяє побачити симетричність методів обох сторін, чого не передбачає термін «геноцид», нав’язуваний польською стороною. Книга спровокувала бурхливу наукову дискусію, а її англійський переклад під назвою «The Gordian Knot. The Second Polish-Ukrainian War 1942–1947» вийшов 2021 року у канадському видавництві Horner Press.
«Для мене важливо було показати, що все, що відбувалося, мало свою внутрішню логіку, закономірність, часто абсолютну симетричність у використовуваних методах та інструментах. Це була війна від 1942 до 1947 року, друга в ХХ столітті між українцями і поляками після 1918-го».
Володимир В’ятрович в інтерв’ю «Історичній правді»
Польський історик Ґжеґож Мотика, один із провідних дослідників теми з польської сторони, опублікував розгорнуту рецензію, у якій сперечається з В’ятровичем, але визнає важливість його роботи. У читацьких відгуках на Goodreads книгу часто хвалять за збалансованість: «На відміну від поляків, що розповідають лише про чесну і справедливу Армію Крайову і “гайдамаків і різунів” з УПА, В’ятрович не намагається з українців зробити білих і пухнастих кроликів».
Володимир В’ятрович. «За лаштунками “Волині-43”. Невідома польсько-українська війна» (Харків: КСД, 2016)
Цю книгу часто називають науково-популярною версією «Другої польсько-української війни». Вона з’явилася як пряма реакція на постанову польського Сейму від 22 липня 2016 року, що визнала події 1943–1945 років геноцидом українських націоналістів. Автор очолював Архів СБУ та розсекретив архіви КҐБ, тож матеріал спирається на раніше недоступні документи української та польської підпільних армій, звіти німецької окупаційної влади та радянських партизанів. Це найдоступніший вступ до теми для широкого читача, який не готовий одразу братися за академічну монографію.
Вахтанг Кіпіані (упорядник). «Війна двох правд. Поляки та українці у кривавому ХХ столітті» (Київ: Vivat)
Антологія текстів авторів сайту «Історична правда», яка стала відповіддю на польську монополію в інформаційному просторі. У передмові Вахтанг Кіпіані відверто зазначає: на польську стрічку «Волинь» в Україні не знайшлося гідної відповіді, а польські книжкові тиражі на тему непропорційно перевищують українські. Серед авторів – Сергій Рябенко, Петро Содоль, Олена Гуменюк, Олеся Ісаюк, Микола Балабан та інші. Тематично книжка охоплює і ОУН, і УПА, і Армію Крайову, і Волинь 1943-го, і акцію «Вісла» 1947-го – тобто весь хронологічний діапазон протистояння.
Володимир Сергійчук. «Трагедія Волині. Причини й перебіг польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни» (2009)
Володимир Сергійчук – професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, який спеціалізується на історії українського козацтва та визвольних змагань ХХ століття. Його праця присвячена детальному аналізу причин конфлікту: політики пацифікації Східної Галичини, переслідуванню української церкви, репресіям проти «Пласту» в 1930-х роках. Автор переконаний, що Волинська трагедія – це не «безпідставне насильство», а кульмінація багаторічної політики польської держави щодо українського населення. У наукових колах ця книга залишається предметом дискусій: одні вважають її ґрунтовним джерелом, інші – критикують за надмірно емоційний тон та одностороннє висвітлення подій.
Ярослав Царук. «Трагедія волинських сіл 1943–1944 рр. Українські та польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волинський район» (Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича, 2003)
Книга з вступною статтею Ярослава Ісаєвича довгий час вважалася важливим контраргументом до польських праць Семашків. Царук спирається на свідчення мешканців Володимир-Волинського району і стверджує, що польські дослідники переоцінили кількість польських жертв на 1916 осіб і занизили кількість українських на 1184 особи. Проте до цієї книги є серйозні зауваження – зокрема у фахових колах.
Під час інтерв’ю з істориком Олександром Ольховським, проведеного у межах цього дослідження, він прокоментував ситуацію з джерелами доволі різко. Хоча його однофамілець, інший дослідник Волинської трагедії, заслуговує на повагу за серйозний підхід до архівів, до книги Царука у Ольховського ставлення критичне: за його словами, автор брав коментарі у людей, які зовсім не були причетні до волинських подій, що ставить під сумнів достовірність зібраного матеріалу. Ширше Ольховський сформулював свою позицію так:
«Мене обурює об’єктивність деяких авторів. Польські дослідники Семашки у своєму двотомнику пишуть “сумасшедший бред”, завищуючи цифри й вигадуючи села, яких ніколи не було. На жаль, їм підігрують і наші. Навіть у кіно мені сподобався український серіал, екранізація книги, “Століття Якова”, але польський фільм “Волинь”, це чиста пропаганда, де українці завжди вороги».
Олександр Ольховський, історик. З авторського інтерв’ю
Ця цитата особливо показова – вона демонструє, що недбалість із джерелами шкодить не якійсь «протилежній стороні», а самій українській позиції, бо позбавляє її доказової сили в дискусії з польськими опонентами.
Вітольд Шабловський. «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині» (Львів: Видавництво Старого Лева, переклад Андрія Бондаря)
Польський репортер Вітольд Шабловський три роки розшукував у Польщі та в Україні очевидців Волинської трагедії та їхніх нащадків. У польському оригіналі книга вийшла під назвою «Sprawiedliwi zdrajcy» («Справедливі зрадники») – і це назва принципова. Йдеться не про винуватців, а про тих, хто – попри тиск своєї громади – рятував людей іншої національності. Українці, що ховали поляків у себе на горищах. Поляки, що попереджали українців про напади. Шабловський свідомо обрав цей кут зору, щоб показати: навіть у вирі взаємної ненависті залишався простір для людяності.
«Інколи трапляються книги, які не хочеться псувати власними недоладними коментарями. Важливі праці потрібно радити читати. До переліку таких потрапило видання “Кулемети й вишні”».
Із рецензії на сайті Видавництва Старого Лева
«Це велика сміливість – друкувати в Україні книгу поляка про Волинську трагедію. І, визнаю, Видавництво Старого Лева з цим завданням чудово справилося».
Відгук читача на Yakaboo
«Століття Якова» (2016)
Чотирисерійна драма телеканалу «1+1», знята режисером Батою Недичем за сценарієм Андрія Кокотюхи. В основі – однойменний роман волинського письменника Володимира Лиса, лауреат премії «Гран Коронація» літературного конкурсу «Коронація слова». Головні ролі виконали Роман Луцький (молодий Яків) та Станіслав Боклан (старший Яків).
Сюжет – життя простого волинського селянина Якова Меха, який за свої сто років пережив п’ять держав: Російську імперію, УНР, Польщу, гітлерівську Німеччину та СРСР. Волинська трагедія постає не в центрі історії, а як одна зі смертоносних хвиль ХХ століття, що прокотилися крізь життя звичайної людини. Цей кут зору – не «хто винен», а «як вижити» – радикально відрізняється від польської пропагандистської оптики.
У 2025 році серіал отримав повторну трансляцію на «1+1» та став доступним на «Київстар ТБ», що знову викликало хвилю обговорень. Відгуки глядачів неоднозначні – більшість шанувальників першоджерела підкреслюють, що книга все ж сильніша:
«Серіал відносно непоганий, але порівняння з книгою не витримує – книга набагато краще».
Анастасія Шевченко, відгук на «Кінобазі» (kinobaza.com.ua), 28 серпня 2023 р.
Попри певні слабкості адаптації, «Століття Якова» залишається однією з небагатьох українських спроб говорити про Волинську трагедію засобами художнього кіно. І саме його часто згадують ті, хто шукає противагу польській «Волині» Смажовського. Як зазначив у згаданому вище інтерв’ю історик Олександр Ольховський: «У кіно мені сподобався український серіал, екранізація книги, “Століття Якова”».
«Волинь» Войцеха Смажовського (2016)
Повна назва – «Wołyń», в українському прокаті фільм фігурує як «Волинь. Про любов у нелюдські часи». Режисер Войцех Смажовський працював над задумом з 2011–2012 років, а сценарій написав за мотивами збірки оповідань Станіслава Сроковського «Nienawiść» («Ненависть»). Бюджет стрічки склав близько 14 млн злотих, у фільмі задіяно близько 130 акторських ролей, які говорять шістьма мовами: українською, польською, німецькою, російською, їдишем та латиною.
Українська реакція на фільм була неоднозначною, але переважно критичною. Видання «Тексти.org.ua» назвало його просто – «пропагандистським фільмом про геноцид з боку українців». Журнал «Український тиждень» зробив акцент на іншому: «Фільм Войцеха Смажовського справді страшний, він б’є по психіці глядача, залишає його приголомшеним і спустошеним».
«Смажовський – режисер, відомий своїм умінням відображати найтемніше дно людської душі, понурість, безнадію, ненависть і ницість».
Софія Андрухович. Колонка для видання «Збруч», 2016 р.
Серед найскандальніших сцен – освячення українським священиком сокир, серпів, вил та кіс, якими «агресивні українці» от-от вбиватимуть своїх польських сусідів. Сцена не має документального підтвердження, але саме вона стала однією з найбільш цитованих у польському пропагандистському дискурсі.
Сам Смажовський після прем’єри заявляв, що Польща «не більше й не менше потребує добрих відносин з Україною», а його фільм – «художній твір, а не підручник історії». Проте український історичний дискурс відреагував на «Волинь» як на політичне висловлювання, замасковане під художню реконструкцію. Невипадково Ольховський у своєму інтерв’ю формулює його позицію жорстко: «це чиста пропаганда, де українці завжди вороги».
«Лукаве людобуйство» (2018)
Документальний фільм «Лукаве людобуйство» (Lukave Ludobójstwo) – українська спроба дати відповідь на польську «Волинь», але засобами документального, а не художнього кіно. Стрічка вийшла 2018 року, режисером та сценаристом виступив рівнянин Андрій Смусь. Презентація відбулася в Києві в галереї Печерській.
Самопозиціонування фільму – «незаангажований погляд на події 1943 року на Волині». Як пояснює сам Смусь, спочатку команда планувала зняти стрічку до річниці вшанування Тараса Бульби-Боровця, але почуте на малій батьківщині генерала-хорунжого УПА у селі Бистричі кардинально змінило плани:
«Коли ми пройшли шкільним подвір’ям, побачили, що діти грають у футбол, а поруч цього спортивного майданчика стоїть така скромна металічна огорожа, православний хрест…»
Андрій Смусь, режисер фільму «Лукаве людобуйство»
Телевізійна версія фільму доступна на YouTube – її можна знайти за пошуковим запитом «ЛУКАВЕ ЛЮДОБУЙСТВО телевізійна версія». Це не блокбастер з 14-мільйонним бюджетом і не великий релізний показ – натомість тиха, скромна спроба зафіксувати свідчення та факти, які не вписуються у польську «офіційну» рамку. І саме такі спроби, на думку дослідників, зрештою матимуть більший внесок у відновлення історичної справедливості, ніж ефектні художні стрічки.
З чого почати?
Якщо ви тільки занурюєтеся в тему, я б рекомендувала такий маршрут: спочатку – «За лаштунками “Волині-43″» В’ятровича як зрозумілий і ґрунтовний вступ. Далі – «Кулемети й вишні» Шабловського, щоб побачити людський вимір трагедії з польської, але не пропагандистської перспективи. Як художня противага польській «Волині» – серіал «Століття Якова», де історія розповідається не з позиції «хто винен», а з позиції «як жити після». А для тих, хто готовий до серйозної академічної дискусії – монографія «Друга польсько-українська війна. 1942–1947», з якої й починається сучасне українське розуміння цієї теми.