Тетяна Тарасюк

Дослідниця Волині Оксана Каліщук – про правду в кривому дзеркалі пам’яті

Автор

Одні дослідники поспішають із відповідями. Оксана Каліщук радше шукає правильні запитання. Перш ніж сказати бодай слово про Волинську трагедію, вона прочитала про неї майже все. Її бібліографія налічує близько трьох тисяч позицій. За цією цифрою — не педантизм, а життєве переконання, що про трагедію, у якій гинули люди по обидва боки, не можна говорити поспіхом і впівголоса. Найпарадоксальніше в її позиції те, що вона не вірить у спільну «єдину правду» як мету. Каліщук відверто ставить під сумнів саму потребу звести українську й польську візії до одного знаменника. Важливіше, переконана вона, навчитися слухати одне одного й визнати за кожною стороною право на власний погляд, не нав’язуючи свого. Для історика це майже єретична скромність, адже йдеться не про остаточний присуд, а про здатність утримати в полі зору відразу дві правди. Криве дзеркало пам’яті Цей спосіб мислення закарбовано вже в назві її головної праці «Волинь’43: історіографічне пізнання і криве дзеркало пам’яті», що вийшла 2020 року у львівському видавництві «Простір М» під егідою Інституту української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського НАН України. На понад п’ятистах сторінках Каліщук досліджує не так самі події 1943 року, як те, що з ними робить пам’ять і як це пам’ятання спотворюється. Образ «кривого дзеркала» виказує її головну тривогу. Небезпечне не лише забуття, а й викривлена згадка, у якій кожна сторона бачить тільки власний біль. Саме тому вона однаково уважна до української та польської пам’яті й не дозволяє собі стати адвокатом жодної. Складності вона не боїться, а обороняє. В одному з інтерв’ю для «Локальної історії» дослідниця називає Волинь темою, що дамокловим мечем висить над українською і польською історіографіями. І все ж береться за неї знову і знову, бо переконана, що спрощення тут коштує надто дорого. Каліщук нагадує, що навіть найпростіше запитання про те, від чиєї руки загинула конкретна людина, рідко має просту відповідь, адже на воєнній Волині водночас діяли поліційні шуцманшафти на німецькій службі, польське підпілля, радянські партизани, українське підпілля та звичайні бандити. Там, де політик хоче почути «хто винен», історик відповідає «це складніше», і саме в цій незручній чесності її сила. Дві історіографії, дві пам’яті В іншій розмові вона без прикрас порівнює два історіографічні табори. Польські фахівці за останні роки видали тисячі праць і мають майже монолітне бачення подій, підкріплене державною політикою пам’яті та суспільним запитом. Українські історики досі «розхристані», не виробили узгодженої позиції, та й самих дослідників теми в Україні лишаються одиниці. Каліщук радше визнає слабкість власного цеху, ніж прикрасить картину, і саме в цій інтелектуальній чесності проступає її вдача. Цю асиметрію вона пояснює не провиною, а історією. У Польщі кресові й комбатантські середовища зуміли донести свій біль до всього суспільства й перетворити його на офіційну позицію держави, тоді як в Україні товариства депортованих, зокрема жертв акції «Вісла», так і не стали чинником державної політики. Через це діалог двох країн позбавлений паритету. Але навіть тут Каліщук застерігає від найлегшої спокуси мірятися, чия трагедія більша, бо таке змагання втрат вона вважає хибним шляхом. Особливо тонко вона міркує про те, чому щодо Волині спіткнулася знаменита формула «прощаємо і просимо прощення». На відміну від польсько-німецького примирення, де прощення просили безпосередні учасники подій, в українсько-польському випадку це випадає робити молодшим поколінням і людям із регіонів, яких конфлікт навіть не торкнувся. У них немає відчуття особистої провини, а отже й розуміння, чому вони мають вибачатися за те, чого не чинили. Замість дорікати, Каліщук просто називає цю прірву й тим робить її помітною. Історія як зброя Для неї історія ніколи не буває «просто минулим». Каліщук однією з перших голосно сказала, що тема Волині перестала бути регіональною і стала державною, а отже й мішенню для зовнішніх маніпуляцій. Вона прямо називає «Волинь’43» елементом гібридної війни, яку Росія розв’язала не лише проти України. Звідси й майже програмний висновок ученої про те, що рівний діалог про спільне минуле можливий лише тоді, коли з Варшавою розмовлятиме Київ, а не Луцьк чи Львів наодинці. Це позиція людини, яка бачить, як легко історію перетворюють на зброю, і свідомо відмовляється подавати набої. Шлях із Волині Цей погляд виріс із Волині й нею ж живиться. Каліщук закінчила історичний факультет тодішнього Волинського державного університету імені Лесі Українки 1998 року, а перша її дисертація 2003 року була присвячена ролі галицької інтелігенції в національному відродженні українців Волині на початку ХХ століття. До теми українсько-польського протистояння вона прийшла в докторській праці, захищеній 2013 року. Однойменна монографія «Українсько-польське протистояння на Волині та в Галичині у роки Другої світової війни: науковий і суспільний дискурси» стала фундаментом, на якому вибудувано все подальше. Сьогодні Каліщук працює професоркою кафедри історії України та археології Волинського національного університету імені Лесі Українки, входить до редколегії наукового видання «Літопис Волині» і пише не лише монографії, а й навчальні посібники для студентів-істориків. Десятки її статей зібрані в профілі Google Scholar. Мужність пам’ятати Зрештою, портрет Оксани Каліщук є портретом переконання, що пам’ять потребує не менше мужності, ніж забуття. Вона не роздає готових відповідей і не виносить вироків. Вона вчить дивитися в криве дзеркало пам’яті й усе одно намагатися розгледіти в ньому правду. Для «VolynMemory» така постать стає орієнтиром, бо саме так, без галасу й однобічності, має звучати розмова про найважче.

Історична наука повинна бути об’єктивною, – професор Микола Кучерепа про Волинську трагедію і діалог з поляками

Автор

Микола Кучерепа належить до тих українських істориків, для кого Волинь – не лише тема наукових публікацій, а й частина власної родинної пам’яті. Його батьки походять із села Сколошів біля Перемишля, де в 1944-1945 роках польські воєнізовані формування полювали на українські родини, і саме батькові розповіді про ті події привели майбутнього дослідника до вивчення українсько-польських відносин ХХ століття. Сьогодні він – професор Волинського національного університету імені Лесі Українки, керівник наукової школи «Історія українсько-польських відносин у XX ст.» та Центру українсько-польських досліджень, автор понад 300 наукових праць. У 1996-2006 роках Микола Кучерепа організовував міжнародні наукові семінари «Україна – Польща: важкі питання», за підсумками яких вийшло дванадцять томів матеріалів. Спілкуємося з істориком про джерела й архіви, про термінологічну дискусію «трагедія чи геноцид», про «третю силу» конфлікту, та про те, чому антиупівська риторика так глибоко вкорінена в польській свідомості. – Як так вийшло, що саме Волинська трагедія стала центральною темою вашої наукової кар’єри? Це був свідомий вибір чи звичайний інтерес? – Це був свідомий вибір. В дитячі і юнацькі роки мені батько розповідав, як у 1944-1945 роках польські воєнізовані формування (польські банди, батько називав конкретну банду під керівництвом Яреми Слєпого) знущалися з українців. Мої батьки жили в с. Сколошів біля Перемишля, це тепер Польща. Село було переважно українським, але були і польські родини. Ця банда щовечора чи щоночі приходила до батьків і забирала з дому все, що їй подобалося. Одного разу вночі ця банда вдерлася до хати і хотіла застрілити з рушниці мою маму з маленькими дітками (старшій моїй сестрі Любі в цей час було півтора роки, а Миросі – 4 місяці). Але в цей день вони їх пощадили. Батько жодної ночі не ночував удома, а змушений був переховуватися, бо якби поляки застали його вдома, то обов’язково вбили б. Такі розповіді змусили мене задуматися над причинами такої ворожнечі. На викладацькій роботі в університеті я вже зробив свій вибір на користь дослідження українсько-польських відносин у ХХ столітті. – Що було найскладнішим для вас у дослідженні Волинської трагедії – архіви, пошук свідків, термінологічні дискусії чи щось інше? – Волинська трагедія – це цілий комплекс проблем. Думаю, що ще довго історики, юристи, політики будуть займатися волинською різнею. Для об’єктивного відтворення цих трагічних подій важливий комплекс вірогідних джерел, насамперед архівних. На жаль, багато з них знаходиться за межами України, особливо в росії. Сьогодні свідків подій уже майже не залишилося. Тож потрібно використовувати ті, які вже записані та опубліковані. На жаль, українська влада майже не виділяє коштів на дослідження, які продовжують залишатися справою окремих ентузіастів. У Польщі на дослідження виділяються величезні кошти. Найскладнішим є те, що багато політиків не дослухаються до пропозицій істориків, а на Волинській трагедії, історії УПА намагаються здобути собі політичні дивіденди. – Чим ви найбільше пишаєтеся зі своєї праці – конкретним текстом, семінаром, рішенням, яке вдалося відстояти? – Я був у 1996-2006 рр. організатором міжнародних наукових семінарів «Україна – Польща: важкі питання», у яких брали участь не лише історики з України і Польщі, а й зі США, Німеччини, Франції, Великої Британії. У багатьох питаннях ми досягали узгоджень і порозумінь, а деякі питання потребували подальшої розробки. Ми опублікували 12 томів матеріалів цих наукових форумів. Ці матеріали є актуальними сьогодні. Їх потрібно вивчати, робити з них правильні висновки. Думаю, що працями цих семінарів можна пишатися. – Як відбувалися перші зустрічі з польськими колегами? Чи була якась напруга і як вдавалося її долати прямо за столом переговорів? – Перша зустріч українських і польських істориків відбулася у червні 1994 року у мальовничому передмісті Варшави – Підкові Лєсній, організованій польським осередком «Karta». На цій зустрічі історики дискутували над складними питаннями спільної історії, опрацювали перелік тем, які потрібно спільно досліджувати. Ці теми не повинні нас ділити, а сприяти виробленню спільних поглядів на важкі питання українсько-польської історії. Зустріч завершилася підписанням спільного комюніке. На цій зустрічі ми приглядалися до польських істориків, їхньої методології, а вони до нас. Була надія на подальшу творчу співпрацю. На цій зустрічі до мене підійшов польський ветеран і почав вимагати, щоб я віддав йому ногу. Я не зрозумів його, оскільки подумав, що він шукає свою милицю. Я відповів, що його милиці не бачив і не знаю, де вона. Але ветеран продовжував, що під час війни він проживав у селі поблизу Рожищ (містечко неподалік Луцька) і підірвався на міні, яка відірвала йому ногу. Я ввічливо пояснив йому, що мене у цей час ще й на світі не було і я до цього інциденту ніякого відношення не маю. А міна, на якій він підірвався, могла бути закладена будь-ким – нацистськими окупантами, червоними партизанами, польськими воєнізованими формуваннями, бійцями УПА чи якоюсь невідомою особою. Він твердив далі: «Ні, це могли зробити лише українці». Продовження такого діалогу могло завершитися конфліктом, на що й розраховував польський комбатант. Але мене виручив тодішній український дипломат Теодозій Старак, який сказав, що вже час виїжджати на зустріч із представниками Об’єднання українців у Польщі. Так «дружня» бесіда із поляком перервалася. – На семінарах практикували протоколи узгоджень – фіксацію точок згоди та розбіжностей. Чи вдалося за ці роки справді закрити одне зі спірних питань, наприклад, щодо кількості жертв? – Так, дійсно, на кожному науковому семінарі ми виробляли протоколи узгоджень і розбіжностей. Робота над ними була дуже важка. Боротьба йшла не лише за кожне слово, а за кожну кому чи крапку. Проєкти протоколів мали виробляти доповідачі, які виступали з окремих тем. Потім ці проєкти виносилися в залу для спільного обговорення. У результаті гострих дискусій ми досягали компромісів. Багато спірних позицій вдалося узгодити, а неузгоджені виносилися на подальше опрацювання. На жаль, до більшості наших пропозицій політики, особливо польські, не дослухаються. – Про що ви, можливо, шкодуєте, що не додали або не встигли опрацювати в рамках семінарів? Яка тема, на ваш погляд, залишилася недостатньо розкритою? – Будь-яка історична проблема не може бути повністю висвітлена в одній чи декількох публікаціях. Наприклад, проблема «волинської різні» не сходить зі шпальт польських медіа. На мою думку, політики спеціально її роздмухують, про що свідчить новий скандал із присвоєнням українському військовому підрозділу назви «Героїв УПА». Залишається недостатньо вивченою проблема політики польських урядів щодо українців Волині, Галичини, Холмщини, Підляшшя, Засяння у міжвоєнний період 1918-1939 рр., ролі третьої сили в розпалюванні українсько-польської ворожнечі. Більшої уваги вчених потребують проблеми, пов’язані з перебігом конфлікту … Читати далі

Як українські та польські медіа розповідають про Волинь і чому це досі важливо

Автор

Волинська трагедія залишається однією з найболючіших і найбільш політизованих сторінок спільної історії України та Польщі. Понад вісімдесят років після подій 1943–1944 років два народи досі не дійшли спільного бачення – ані щодо термінології, ані щодо кількості жертв, ані щодо ступеня відповідальності кожної зі сторін. У 2026 році, на тлі довгоочікуваного відновлення ексгумаційних робіт, ця тема знову опинилася у центрі публічної дискусії – і саме медіа двох країн формують ту оптику, через яку широка аудиторія сприймає події давно минулих років. У цій статті ми порівнюємо, як українське видання «Локальна історія» та польське «Rzeczpospolita» висвітлюють Волинську трагедію – від вибору термінології до способів подачі матеріалу. А також додаємо найсвіжіші новини початку 2026 року, які показують, у який бік рухається українсько-польський діалог сьогодні. «Трагедія» vs «rzeź» Перше, що впадає в око при порівняльному аналізі – суттєва відмінність у самій кількості матеріалів. У «Rzeczpospolita» за пошуковим запитом «rzeź wołyńska» (волинська різанина) знаходимо 631 публікацію. Натомість у «Локальній історії», яка спеціалізується саме на історичній тематиці, за запитом «волинська трагедія» – лише 18 матеріалів. Така кількісна перевага польських публікацій пояснюється просто: тема Волині традиційно згадується в польському медіапросторі під час будь-якої політичної або історичної суперечки з Україною. Уже на рівні базової термінології закладається ціла світоглядна позиція. Польські медіа майже монопольно використовують слово «rzeź» (різанина) – термін з виразним негативним забарвленням, що вказує на одностороннє насильство і автоматично визначає винного. Українські видання частіше говорять про «трагедію» – слово, що передбачає взаємність болю, складність обставин, неможливість однозначних оцінок. «Локальна історія» Українське видання «Локальна історія», започатковане у 2013 році, демонструє послідовне прагнення до об’єктивного діалогу. У статті «Друге польсько-українське комюніке: “з пристрастю” до Волині, “крізь пальці” на Люблінщину та Східну Галичину» (27.01.2024) автор не виправдовує жодну зі сторін конфлікту, а підкреслює його багатогранність. Наприклад, зазначається, що «ні український народ, ні Організація нічого спільного з тими масовими вбивствами не мають», із посиланням на документи ОУН(б). Водночас автор ставить незручні запитання: «Хіба все це схоже виключно на “захист мирного населення”?» – заохочуючи читача до глибшого аналізу подій. Особливо показовим є інтерв’ю «Що не так з дослідженнями Волинської трагедії» з історикинею Оксаною Каліщук (12.10.2023). У ньому немає ані пропаганди, ані маніпуляцій – натомість матеріал насичений фактами, аргументами та намаганням уникнути категоричних суджень. У публікації «Волинь перед Волинню. Де шукати причини трагедії 1943 року» (18.07.2021) історик Богдан Гудь зміщує акцент зі «злочину» на «процес»: трагедія постає не як результат дій однієї організації, а як кульмінація багатовікових етносоціальних напружень. Показовим прикладом критичного підходу є й матеріал «Коли цифри важливі: скільки українців загинуло під час Волинської трагедії?» (07.07.2020). Автор спростовує польські перебільшення щодо «геноциду», демонструє плутанину між загиблими та евакуйованими в польських дослідженнях і доводить: Волинь – це не про винищення одного народу, а про збройний конфлікт, зумовлений боротьбою за державність. «Rzeczpospolita» Польська щоденна газета «Rzeczpospolita», заснована ще у 1920 році, належить до найвпливовіших ліберально-консервативних видань Польщі. Однак саме в темі Волинської трагедії її редакційна політика часто демонструє системне використання історії як інструменту політичного тиску. У матеріалі «Rzeź wołyńska i kwestia przyjęcia Ukrainy do UE i NATO. Co sądzą o tym Polacy?» (18.01.2025) наведено результати опитування для «Wirtualna Polska». Респондентам ставили питання: «Я не уявляю вступу України до ЄС і НАТО, поки вона не розрахується з минулим, тобто зі злочином на Волині?». Уже в самому формулюванні Волинь автоматично названо «злочином» – без уточнення, що це лише одна з інтерпретацій. Питання конструюється так, що респондент мусить погодитися з нав’язаною оцінкою. «Україна не має чого шукати в ЄС з бандеризмом» – подібні формулювання у статтях про польсько-українські відносини стали маркером медіадискурсу «Rzeczpospolita», де ідеологія українського націоналізму прямо прирівнюється до етнічних чисток без жодного контексту. Із матеріалу «Leszek Miller: Przełomu w relacjach polsko-ukraińskich nie ma i nie będzie», «Rzeczpospolita», 17.01.2025 Особливо показовою є стаття «Sławomir Mentzen: Ukraińcy traktują Polaków jak frajerów» («Українці ставляться до поляків як до дурнів», 04.03.2025). Уже в заголовку закладено ворожість – а далі автор подає весь спектр польської допомоги Україні (зброя, гроші, безкоштовне лікування) у контексті «відсутності подяки». Польський політик прямо заявляє, що Польща мала б «змусити Україну погодитись на ексгумацію та завершення культу Бандери». Це класичний приклад того, як історія використовується не для примирення, а як важіль шантажу. Одна з найбільш скандальних публікацій – «Anna Maria Żukowska porównuje Hamas do UPA. “Sceny jak podczas masakry na Wołyniu”» (11.10.2023). Польська депутатка прямо порівнює УПА з терористичним угрупованням ХАМАС: «Це такі сцени, які мали місце під час різанини на Волині». Така аналогія – маніпулятивна за визначенням: вона апелює до колективної травми, провокуючи емоційну реакцію замість критичного аналізу. Винятки, які підтверджують правило Було б несправедливо стверджувати, що «Rzeczpospolita» демонструє виключно односторонню оптику. У статті головного редактора видання Богуслава Хработи «Nie wolno huśtać polsko-ukraińską łódką» («Польсько-український човен не можна розгойдувати», 16.01.2025) звучить заклик до відповідальності: історична пам’ять не повинна переважати над безпековими інтересами регіону в умовах російської загрози. Хработа визнає, що тема Волині є болісною, але наголошує: «вміння суспільств контролювати історичні емоції є ознакою демократичної зрілості». Ще більш відверто звучить його ж стаття «Wołyń to ból, który pozwoli wyleczyć niesprawiedliwa wojna» (07.11.2024). Тут Волинь подається не як інструмент звинувачення, а як моральний виклик для обох народів. Автор пропонує власну формулу примирення – «прощаємо і просимо прощення». На жаль, такі публікації у «Rzeczpospolita» залишаються радше винятком, ніж правилом. Що пишуть українські медіа у 2026 році Весна 2026 року принесла одразу кілька знакових публікацій про Волинську трагедію в провідних українських онлайн-медіа. І хоч приводи були різні – від польової експедиції до глибинного репортажу зі свідченнями волинян – усі вони демонструють спільну рису: відмову від однозначних оцінок та готовність говорити про спільну відповідальність обох народів. У статті «Нічого не знайшли. Українсько-польська експедиція завершила пошуки жертв Волинської трагедії на Рівненщині» від 27 березня 2026 року «Громадське» (з посиланням на «Радіо Свобода») повідомляє про несподіваний результат пошуково-ексгумаційних робіт у селі Угли Сарненського району. Українська сторона фінансувала експедицію, що працювала у партнерстві з Поморським медичним університетом, проте попри обстеження всіх локацій, які польська сторона вказувала як ймовірні місця масових поховань, братських могил не виявили. Антропологи знайшли лише поодинокі людські останки на місці колишнього євангелістського німецького цвинтаря – і навіть ті потребують додаткової ідентифікації. Аналогічну подію 29 березня 2026 року висвітлило видання «Korrespondent.net» … Читати далі

Огляд літератури і кіно про Волинську трагедію

Автор

Волинська трагедія – одна з тих тем, де книжкові тиражі та кінорелізи стають інструментом політики не менше, ніж самі історичні дослідження. У польській книгарні полиці із літературою про «rzeź wołyńską» зайняли чи не цілий ряд, тоді як українські дослідження довгий час укладалися в декілька десятків назв. Сьогодні картина поступово вирівнюється, з’являються і ґрунтовні наукові монографії, і художні екранізації, і документалістика. Цей огляд – суб’єктивна, але уважна спроба провести читача через найважливіші книги, серіали та фільми, які формують сучасне розуміння Волинської трагедії в Україні та Польщі. Книги. Дискусія істориків Володимир В’ятрович. «Друга польсько-українська війна. 1942–1947» (Київ: Києво-Могилянська академія, 2011) Якщо в українській історіографії й існує одна книга, що задала рамку дискусії на роки вперед, – це саме монографія В’ятровича. Автор пропонує термін «Друга польсько-українська війна», який охоплює період з 1942 по 1947 рік і простягається до акції «Вісла». Це не просто зміна назви. Концепція «війни» дозволяє побачити симетричність методів обох сторін, чого не передбачає термін «геноцид», нав’язуваний польською стороною. Книга спровокувала бурхливу наукову дискусію, а її англійський переклад під назвою «The Gordian Knot. The Second Polish-Ukrainian War 1942–1947» вийшов 2021 року у канадському видавництві Horner Press. «Для мене важливо було показати, що все, що відбувалося, мало свою внутрішню логіку, закономірність, часто абсолютну симетричність у використовуваних методах та інструментах. Це була війна від 1942 до 1947 року, друга в ХХ столітті між українцями і поляками після 1918-го». Володимир В’ятрович в інтерв’ю «Історичній правді» Польський історик Ґжеґож Мотика, один із провідних дослідників теми з польської сторони, опублікував розгорнуту рецензію, у якій сперечається з В’ятровичем, але визнає важливість його роботи. У читацьких відгуках на Goodreads книгу часто хвалять за збалансованість: «На відміну від поляків, що розповідають лише про чесну і справедливу Армію Крайову і “гайдамаків і різунів” з УПА, В’ятрович не намагається з українців зробити білих і пухнастих кроликів». Володимир В’ятрович. «За лаштунками “Волині-43”. Невідома польсько-українська війна» (Харків: КСД, 2016) Цю книгу часто називають науково-популярною версією «Другої польсько-української війни». Вона з’явилася як пряма реакція на постанову польського Сейму від 22 липня 2016 року, що визнала події 1943–1945 років геноцидом українських націоналістів. Автор очолював Архів СБУ та розсекретив архіви КҐБ, тож матеріал спирається на раніше недоступні документи української та польської підпільних армій, звіти німецької окупаційної влади та радянських партизанів. Це найдоступніший вступ до теми для широкого читача, який не готовий одразу братися за академічну монографію. Вахтанг Кіпіані (упорядник). «Війна двох правд. Поляки та українці у кривавому ХХ столітті» (Київ: Vivat) Антологія текстів авторів сайту «Історична правда», яка стала відповіддю на польську монополію в інформаційному просторі. У передмові Вахтанг Кіпіані відверто зазначає: на польську стрічку «Волинь» в Україні не знайшлося гідної відповіді, а польські книжкові тиражі на тему непропорційно перевищують українські. Серед авторів – Сергій Рябенко, Петро Содоль, Олена Гуменюк, Олеся Ісаюк, Микола Балабан та інші. Тематично книжка охоплює і ОУН, і УПА, і Армію Крайову, і Волинь 1943-го, і акцію «Вісла» 1947-го – тобто весь хронологічний діапазон протистояння. Володимир Сергійчук. «Трагедія Волині. Причини й перебіг польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни» (2009) Володимир Сергійчук – професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, який спеціалізується на історії українського козацтва та визвольних змагань ХХ століття. Його праця присвячена детальному аналізу причин конфлікту: політики пацифікації Східної Галичини, переслідуванню української церкви, репресіям проти «Пласту» в 1930-х роках. Автор переконаний, що Волинська трагедія – це не «безпідставне насильство», а кульмінація багаторічної політики польської держави щодо українського населення. У наукових колах ця книга залишається предметом дискусій: одні вважають її ґрунтовним джерелом, інші – критикують за надмірно емоційний тон та одностороннє висвітлення подій. Ярослав Царук. «Трагедія волинських сіл 1943–1944 рр. Українські та польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волинський район» (Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича, 2003) Книга з вступною статтею Ярослава Ісаєвича довгий час вважалася важливим контраргументом до польських праць Семашків. Царук спирається на свідчення мешканців Володимир-Волинського району і стверджує, що польські дослідники переоцінили кількість польських жертв на 1916 осіб і занизили кількість українських на 1184 особи. Проте до цієї книги є серйозні зауваження – зокрема у фахових колах. Під час інтерв’ю з істориком Олександром Ольховським, проведеного у межах цього дослідження, він прокоментував ситуацію з джерелами доволі різко. Хоча його однофамілець, інший дослідник Волинської трагедії, заслуговує на повагу за серйозний підхід до архівів, до книги Царука у Ольховського ставлення критичне: за його словами, автор брав коментарі у людей, які зовсім не були причетні до волинських подій, що ставить під сумнів достовірність зібраного матеріалу. Ширше Ольховський сформулював свою позицію так: «Мене обурює об’єктивність деяких авторів. Польські дослідники Семашки у своєму двотомнику пишуть “сумасшедший бред”, завищуючи цифри й вигадуючи села, яких ніколи не було. На жаль, їм підігрують і наші. Навіть у кіно мені сподобався український серіал, екранізація книги, “Століття Якова”, але польський фільм “Волинь”, це чиста пропаганда, де українці завжди вороги». Олександр Ольховський, історик. З авторського інтерв’ю Ця цитата особливо показова – вона демонструє, що недбалість із джерелами шкодить не якійсь «протилежній стороні», а самій українській позиції, бо позбавляє її доказової сили в дискусії з польськими опонентами. Вітольд Шабловський. «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині» (Львів: Видавництво Старого Лева, переклад Андрія Бондаря) Польський репортер Вітольд Шабловський три роки розшукував у Польщі та в Україні очевидців Волинської трагедії та їхніх нащадків. У польському оригіналі книга вийшла під назвою «Sprawiedliwi zdrajcy» («Справедливі зрадники») – і це назва принципова. Йдеться не про винуватців, а про тих, хто – попри тиск своєї громади – рятував людей іншої національності. Українці, що ховали поляків у себе на горищах. Поляки, що попереджали українців про напади. Шабловський свідомо обрав цей кут зору, щоб показати: навіть у вирі взаємної ненависті залишався простір для людяності. «Інколи трапляються книги, які не хочеться псувати власними недоладними коментарями. Важливі праці потрібно радити читати. До переліку таких потрапило видання “Кулемети й вишні”». Із рецензії на сайті Видавництва Старого Лева «Це велика сміливість – друкувати в Україні книгу поляка про Волинську трагедію. І, визнаю, Видавництво Старого Лева з цим завданням чудово справилося». Відгук читача на Yakaboo «Століття Якова» (2016) Чотирисерійна драма телеканалу «1+1», знята режисером Батою Недичем за сценарієм Андрія Кокотюхи. В основі – однойменний роман волинського письменника Володимира Лиса, лауреат премії «Гран Коронація» літературного конкурсу «Коронація слова». Головні ролі виконали Роман Луцький (молодий … Читати далі

Закарпаття у часи Волинської трагедії: образ Польщі на сторінках закарпатської преси 1944–1946 рр.

Автор

Друга світова війна радикально змінила політичну карту Центрально-Східної Європи. Для Закарпаття цей період став часом глибокої трансформації: край переходив від угорської та німецької окупації до радянської системи. Одним із ключових джерел для розуміння тогочасних процесів є регіональна преса – зокрема газети «Закарпатська правда» та «Закарпатська Україна», що почали виходити наприкінці 1944 року як органи Народної Ради Закарпатської України та Центрального Комітету Комуністичної Партії Закарпатської України. Аналіз випусків 1944–1946 років показує: попри близькість Волині – епіцентру українсько-польського конфлікту 1943–1944 років – ці газети практично не згадують про події Волинської трагедії. Натомість вони активно формують інший інформаційний наратив: Польща постає як новий союзник СРСР, а її політична система – як невід’ємна частина радянського геополітичного простору. Легітимізація нової влади на Закарпатті Перші післявоєнні номери газет насамперед зосереджувалися на легітимізації нової влади. У матеріалах регулярно наголошували на «визволенні» краю Червоною армією та історичній необхідності возз’єднання з Радянською Україною. Сам логотип «Закарпатської правди» містив постійний слоган: «Хай живе возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною!» Одним із символічних кроків стало затвердження державного прапора Закарпатської України. У номері «Закарпатської правди» від 14 січня 1945 року детально описували це рішення: «12 січня відбулося чергове засідання Народної Ради Закарпатської України. Народна Рада прийняла Гімн Радянського Союзу українською мовою як Гімн Закарпатської України, а також затвердила проєкт Державного прапора. Прапор являє собою червоне полотнище у співвідношенні 1:2 з написом: “Хай живе возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною!”. У верхньому лівому куті – серп і молот, над якими розташована п’ятикутна зірка». «Закарпатська правда», 14 січня 1945 р. Паралельно в пресі активно описували урочисті політичні ритуали. У номері «Закарпатської правди» від 5 січня 1945 року вміщено докладну розповідь про присягу членів Народної Ради. Стаття «На вірність Батьківщині» подавала текст присяги у піднесено-патетичному тоні: «Я, громадянин Закарпатської України, складаючи Народній Раді Закарпатської України Маніфест 1-го З’їзду Народних Комітетів Закарпатської України про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною, перед лицем своєї Батьківщини, мрію якої, скріплену кровю наших найкращих синів, я приношу зараз у жертву, присягаю на вірність моїй любій Батьківщині, своєму героїчному народу і вождю трудящих усього світу – товаришу Сталіну». «Закарпатська правда», 5 січня 1945 р. Газети не лише інформували про політичні рішення, а й формували нову систему цінностей. Радянську владу презентували як джерело соціальних прав, економічної допомоги та історичної справедливості. У січневих випусках 1945 року паралельно публікували матеріали Першого З’їзду Професійних Спілок Закарпатської України, на якому промовляв секретар ВЦРПС М. С. Хрущов, а також документи про перші заходи радянізації. Турбота про населення: пропаганда соціальної підтримки Поряд із політикою преса описувала і буденне життя краю. Випуски січня–лютого 1945 року містили повідомлення про гуманітарну допомогу населенню, відбудову інфраструктури та боротьбу з епідеміями. Особливу увагу приділяли демонстрації турботи з боку Червоної армії. У «Закарпатській правді» від 10 січня 1945 року під заголовком «Червона армія надає народу Закарпатської України братерську підтримку» повідомляли, що медичний персонал 4-го Українського фронту обстежив 64 215 жителів, що відкрито 14 лікарень та амбулаторій, проведено дезінфекцію 95 188 осель і 140 602 різних предметів. Сусіднє повідомлення Економічного бюро при Військовій Раді 4-го Українського фронту під назвою «ХЛІБ – НАРОДОВІ» прямо вказувало: «На підставі вказівок Верховного Головнокомандувача Маршала Радянського Союзу товариша СТАЛІНА про надання допомоги населенню звільнених від окупантів районів, у зв’язку з клопотанням Окружних Комітетів і Народної Ради Закарпатської України, а також зважаючи на гостру потребу населення в хлібному зерні, Командування 4-го Українського фронту відпустило додатково 183 000 пудів хлібного зерна до раніше відпущених і вже вивезених населенням 500 000 пудів. Усі ці 183 000 пудів хлібного зерна буде завезено в розпорядження Окружних Народних Комітетів до 1 лютого 1945 року за цінами вдвічі дешевшими, ніж це було за німецько-угорських окупантів». «Закарпатська правда», 10 січня 1945 р. Медичні підрозділи 4-го Українського фронту допомагали боротися з тифом та іншими інфекційними хворобами, які газета пов’язувала зі «спадщиною фашизму». Сама стаття «Червона армія надає народу Закарпатської України братерську підтримку» формулювала це так: «інфекційні захворювання, що були супутником фашистського режиму, режиму поневолення та злиднів усіх волелюбних народів світу». Усі медичні послуги для населення фронт надавав безкоштовно. Важливу роль у пропаганді відігравали історії «простих людей». Наприклад, у газеті описано долю селянина Івана Шімка із села Руське Поле, який отримав землю після конфіскації поміщицьких маєтків. Його розповідь подавали під назвою «Сім’я моя не голодуватиме більше»: «Як під час Чехословаччини, так і під час лихої мадярської окупації, ми не жили життям, гідним людини. Ми працювали, як люди, але користі з праці не мали. Вся земля була в руках поміщиків, які жили із нашої праці. Думали ми, що цій несправедливості не буде кінця. Але кінець таки настав. Принесла його доблесна Червона Армія. Тепер ми будемо господарями на своїй землі. Діти мої, яких у мене 7, не будуть такими батраками, як їх батько. Я мав лишень 1 угор землі. Тепер наш сільський Народний Комітет уділить мені з поміщицької землі стільки, скільки потрібно для щасливого життя. Сім’я моя не голодуватиме більше». Іван Шімко, с. Руське Поле. «Закарпатська правда», січень 1945 р. Польща як «визволена» країна: наступ Червоної армії Попри локальний характер закарпатських газет, значна частина матеріалів була присвячена міжнародним подіям – насамперед ситуації в Польщі. Саме ця тема займає одне з центральних місць у випусках 1945 року. Газети детально повідомляли про наступ радянських військ на польській території та звільнення великих міст. Уже 14 січня 1945 року в газеті виходить заголовкова стаття «Велика перемога Червоної армії – 20 залпів із 224 гармат» про взяття м. Кельце. Через кілька днів – 19–21 січня – «Закарпатська правда» виходить із масштабними матеріалами «Нові блискучі перемоги – Варшава–Ченстохов–Макув» (про звільнення столиці Польщі 17 січня 1945 року) та «Червона армія переможно наступає» (про взяття Лодзі, Кракова, Кошице, Тільзита). Ці події подавали як визволення Польщі від нацистської окупації. У текстах неодноразово наголошували на вирішальній ролі Червоної армії. У вітанні Й. Сталіна польському політику Б. Беруту з нагоди визволення Варшави, опублікованому в «Закарпатській правді» 21 січня 1945 року, читаємо: «Великою радістю переповнені серця радянських людей у зв’язку зі звільненням нашої рідної столиці Варшави. Польський народ ніколи не забуде, що він здобув свободу та можливість відновлення свого незалежного державного життя завдяки блискучим перемогам Червоної армії та всьому радянському народові». Й. Сталін – Б. Беруту, 19 січня 1945 р. «Закарпатська правда», 21 … Читати далі

Волинська трагедія: історія, яку ми досі не знаємо

Автор

Волинська трагедія – одна з найтрагічніших і водночас найскладніших сторінок в історії українського та польського народів. Попри десятиліття, що минули, вона й досі залишається джерелом суперечок, болю та політичних маніпуляцій. Говорити про Волинську трагедію – означає не лише вшановувати пам’ять жертв, а й намагатися зрозуміти складні історичні процеси, аби не допустити подібних помилок у майбутньому. Особливу роль у збереженні пам’яті про трагедію та у вихованні молодого покоління відіграють освітяни й історики. Олександр Токовий – педагог Володимирського ліцею №5 імені Анатолія Кореневського, досвідчений історик і член туристичної організації «Пройдисвіт». У розмові з ним ми торкнулися ключових аспектів Волинської трагедії, її витоків, перебігу, наслідків, а також сучасного сприйняття цієї теми. – Що таке Волинська трагедія і чому її так називають? – Волинська трагедія сьогодні залишається одним із найболючіших питань в українсько-польських стосунках. Її апогей припадає на період Другої світової війни, але передумови конфлікту були ще наприкінці XIX століття. Зокрема, після втрати Українською Народною Республікою своєї державності та укладання Варшавського мирного договору 1921 року, Волинь і Галичина відійшли до складу Польщі, а інша частина України – до Радянського Союзу. Це була трагедія масових убивств як поляків українцями, так і українців поляками, спричинена політичним тиском, історичними суперечками та глибокою взаємною неприязню. Особливої гостроти конфлікт досяг у 1942–1944 роках, коли сторони змагалися за контроль над Холмщиною, Волинню та Галичиною. Важливо розуміти, що конфлікт був підживлений як німецькою пропагандою, так і радянським втручанням. Саме тому сьогодні ця тема потребує двостороннього і глибокого дослідження. – Чи були конфлікти між українцями та поляками до цих подій? – Безумовно. Напруження між поляками та українцями почалося ще в Австро-Угорській імперії, коли поляки домінували в адміністративних структурах Галичини. Після Першої світової війни ситуація загострилася через розбіжності в питанні контролю над Галичиною та Холмщиною. Політика «осадництва» та пацифікації, яка передбачала переселення поляків на волинські землі, експропріацію українських земель, полонізацію церков і репресії, тільки поглиблювали конфлікт. Трагічним символом напруги стало вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, що сприяло радикалізації українського руху. – Хто відповідальний за криваві події на Волині? – Важливо розуміти, що трагедія стала результатом дій багатьох сторін: польських націоналістів, українських повстанців, німців та радянських спецслужб. Німці свідомо підбурювали протистояння, організовуючи примусове переселення. Радянська розвідка також активно інспірувала конфлікт. УПА почала активно діяти лише у 1943 році, у відповідь на масові вбивства українців. Зі свого боку, польська Армія Крайова відповідала насильством. Варто згадати також діяльність мародерських банд і радянських диверсантів у переодягах. Це була жорстока взаємна помста. – Чи були покарані винні в трагедії? – Ні, і навряд чи вже будуть. Після війни, навіть на Нюрнберзькому процесі, ця тема практично не розглядалася. Та й більшість учасників уже не дожили до сьогодення. Покаранням має стати не помста, а інформування: молодь повинна знати правду, навчатися розуміти складність історії. Наприклад, мені розповідав хлопець, який поїхав до Польщі на навчання, що в польській школі йому казали: «Не кажи, що ти з Волині». А коли він запитував чому, йому відповідали: «Просто не кажи, кажи що ти зі Львова». Але він відмовився, і завжди відповідав, що родом із Волині. Найобразливіше, що коли він повернувся, і я запитав, які в нього враження про польську школу, сказав, що йому там не сподобалось. Найбільше не сподобалось як його цькували і за спиною казали: «Czy pamiętasz rzeź wołyńską?» («Пам’ятаєш про волинську різню?»). Це були учні середньої та старшої школи, які є підготовлені з польської історії так, аби негативно ставитися до українців. – Чого ми досі не знаємо про ці події? – Ми досі не маємо точних цифр жертв та чітко визначених територій, які охопила трагедія. Наприклад, на Володимирщині загинуло близько 1500 українців, на Рівненщині – понад 10 000. І я думаю, це буде ще довго та з часом буде випливати ще більше нової інформації. Потрібен постійний двосторонній діалог і допуск обох сторін до архівів та ексгумацій. – Які маніпуляції чи фейки пов’язані з цією темою? – Найбільша маніпуляція – це спроби використати трагедію в політичній боротьбі. Деякі польські сили експлуатують тему задля отримання політичних балів. Наприклад, цифри жертв варіюються від 38 тисяч до фантастичних 167 тисяч, що не підкріплено доказами. Фальсифікованими є також деякі «документи», зокрема сумнівна директива Клячківського, датована 1943 роком, про те, що указ на тотальне знищення польського населення він дав на Волині. Дуже багато поляків використовують щось типу «цитат» із цієї директиви. Але насправді достовірність цього листа не доведена, на жаль, чи на щастя. Ще один жахливий приклад – фото так званого «Українського віночка» з повішеними дітьми, яке виявилося сфальсифікованим і не мало стосунку до Волині. Насправді на цій фотографії зображено трьох ромів, які були вбиті в 1923 році збожеволівшою від голоду та холоду мамою. Звали її Маріанна Дулінська, така інформація є у вільному доступі. Фотографія опублікована до війни в підручнику медицини студентів і лікарів. Але лише під час операції «Вісла» її вперше опублікували, а звинуватили в цьому звірстві більшовиків. Також кажуть, що колючий дріт на фотографії додали вже пізніше. – Чи можливі подібні трагедії в сьогоденні і що робити, аби вони не повторилися? – Звичайно, що можливі. Зовсім недавно ми думали, що «брат рускій» може бути братом, а виявилось це зовсім не так. Міністерства освіти в Польщі та Україні мали б ввести ряд просвітницьких заходів щодо роз’яснення молоді Волинської трагедії, різні, геноциду, як кажуть поляки, а також операції «Вісла», що є геноцидом українського народу, чи операції «Захід», яку проводили радянці. Потрібно інформувати молодь, лише так можна не допустити повторення подібних трагедій у майбутньому. Минуле – це не лише архіви з датами й іншими показниками. Це живі рани, які не загояться без правди та діалогу. Волинська трагедія – болісна сторінка історії, яку неможливо стерти, але з якої ми зобов’язані зробити висновки. Історія має навчати, а не роз’єднувати. Лише через чесність, взаємоповагу ми можемо сподіватися на справжнє порозуміння між українцями та поляками. І цей шлях не лише про минуле. Це шлях до спільного, мирного майбутнього.

Трагедія родини Ольховських та зниклі села в 1944 роках

Автор

Олександр Ольховський – не професійний історик і не науковець. Він колишній працівник карного розшуку, дослідник-аматор, якого доля і власний біль змусили стати хранителем пам’яті. Його родина пережила евакуацію часів Першої світової, голод у Поволжі, втечу під кулями у 1944-му і загибель рідних від рук сусідів. Роками він збирає фотографії, документи, свідчення… Це не хобі, а повернення боргу перед тими, чиї обличчя колись валялися під дощем у розібраних хатах на Волині. Далі – пряма мова Олександра Ольховського. Дитинство серед руїн пам’яті – Я народився і виріс у Кладневі, маленькому селі, яке в радянські часи визнали «неперспективним». На моїх очах воно розвалювалося. Школу закрили, будуватися заборонили, а з середини 70-х років люди почали масово виїжджати. Хати розбирали, перевозили або продавали. Найбільше мене дивувало, як люди ставилися до своєї пам’яті. Тоді була традиція вішати родинні фотографії на стіни в рамках під склом. Коли хати розбирали, нові власники на ці знімки та старі речі не звертали жодної уваги. Мені було до сліз шкода, бо знімають дах, а під дощем чи снігом валяються безцінні фотографії часів Першої світової війни, люди в мундирах, старі документи. Моя бабуся завжди казала: «Чужого не бери», і я стояв, хлопчиною, з очима, повними сліз, дивлячись на ці покинуті, забуті обличчя, які розмивала вода. Згодом моя робота в карному розшуку лише зміцнила це відчуття. Досвід слідчого навчив мене, що навіть через десятиліття одна деталь може змінити всю картину – як знайдена газета, що допомогла мені встановити особу вбитої людини, коли експерти помилилися. Корені та вигнання Колись наш край був зовсім іншим. Маленьке село Іщів не мало ні церкви, ні школи, ні навіть цвинтаря, а в 1938 році воно підпало під «комасацію» і багато людей перейшло до Коритниці. Сама ж Коритниця вважалася містечком, там жили ремісники, були православна та польська церкви, синагога, великі кладовища. А в сусідньому Кладневі була школа, де директором працював надзвичайно інтелігентний чоловік на прізвище Вербицький. Саме його родина виховала мого діда, який рано залишився сиротою. Тоді люди вміли гарно господарювати і навіть вишукано одягатися, як я бачу на старих весільних знімках. Але спокій був недовгим. Ще в 1914 році, за наказом царя, щоб уберегти людей від війни, нашу родину вивезли в глибокий тил, у Саратовську губернію. Дід розказував, що до революції там жилося нормально: діти ходили до школи, вчилися каліграфії. Там навіть була літня резиденція імператора Миколи II, і мої старші родички сипали квіти перед ним, коли він приїжджав. У мене досі зберігається ця фотографія. Жах почався у 1917-му з приходом більшовиків. Голод, тиф, холера. Хтось порадив родичам їхати ближче до Волги, в Астрахань, до рибгоспів. Це була фатальна помилка: люди вмирали прямо на очах, збирали лушпиння з картоплі, щоб зварити юшку на шістьох. Там помер мій прадід Мирон та ще кілька родичів. Ті, хто вижив, вирішили повертатися на Волинь кіньми, і ця дорога тривала довгих пів року. З тим поверненням пов’язана неймовірна історія. Під час посадки у вагони в Астрахані, у тому хаосі й боротьбі за виживання, загубився мій найменший дядько Йосип, якому було лише дев’ять років. Родичі поплакали, але мусили їхати. Родина повернулася додому навесні, почала обживатися, і раптом у жовтні того ж року на поріг хати заходить Йосип! Уявіть: дев’ятирічна дитина пів року сама йшла за підводами чужих людей тисячі кілометрів, пасла їм коней за шматок хліба і таки дісталася до Кладнева. На жаль, він помер через півтора року у дванадцять років. Пережите кочування і хвороби забрали його. Моя прабабуся після повернення змогла зберегти трохи царських золотих монет і тримала господарство. Але й тут сталася трагедія. До неї прийшли шахраї, переконали, що наближається реформа і золото втратить цінність. Вона повірила та віддала відро золотих монет в обмін на паперові гроші, які вже через тиждень стали недійсними. Після всього пережитого – Росії, війни, смертей і втрати всього статку – вона померла в страшному розпачі, втративши все. Кривавий сорок четвертий Утім найстрашніше було в 1944-му. Одного разу мій дід та інші чоловіки почули постріли, побачили пожежі в селі й побігли за підмогою. Бабуся взяла трьох маленьких доньок, серед яких і моя мама, захопила подушку й тікала під кригу на Буг. Так родичі стали біженцями, переховувалися. Через два тижні, щоб якось вижити, дід із найстаршим братом, його сімнадцятирічною донькою та ще кількома хлопцями пішли до Коритниці за коровою. Їх перестріли троє озброєних чоловіків. Один із них був добрим знайомим діда, вони разом працювали в кузні. Здавалося б, свої люди… та почали жорстоко катувати моїх рідних. Дівчину кололи багнетом, відрізали частини тіла на очах у батька і діда. Моєму 39-річному дідові «пощастило» більше, він був у добрих хромових чоботах, і, мабуть, щоб не пошкодити їх, його вбили одним пострілом у потилицю. Через пережитий жах і переохолодження найменша тітка Ліза, якій було чотири роки, незабаром померла від пороку серця. Тіла вбитих дозволили перепоховати в трунах лише в серпні. 6 березня 1944 року нападники з танкеткою пройшли Іщів і рушили до Кладнева. Першою була хата Миколи Пеценюка. Микола встиг запхати дітей, Лізу і Марію, в маленьку комору і наказав тікати в ліс. Так вони врятувалися. Його дружину Надію застрелили одразу. Самого Миколу поранили в коліно. Він впав у калюжу крові, яка стікла з Надії, і нападники вирішили, що він мертвий. Завдяки цьому він дожив до 1980 року, хоча так і кульгав до кінця днів. Того ж дня вони зайшли до бідної землянки іншої родини Пеценюків, які тільки взимку переїхали з Блудова. Їх було десятеро, жили в голоді й холоді. Побачивши дим із плити, нападники вдерлися всередину. Там були діти від трьох років і дитина-інвалід. З них жорстоко знущалися, катували та вбили всіх до одного. Зараз на кладовищі у Кладневі є їхня спільна могила, вона дуже широка, бо всі десять Пеценюків лежать там в одному ряду. Боротьба за пам’ять Якось у Коритниці сільський майстер на цементних пам’ятниках написав: «Замордований поляками». Потім влада наймала когось із зубилом, щоб ці написи збивати. Але як інакше написати, коли людям виколювали очі й відрізали язики? До війни ми жили з поляками нормально, моя тітка навіть вийшла заміж за поляка. Але вони завжди ставилися до нас зверхньо. З 1925 року польська влада почала тиснути податками й суворим контролем. Були випадки, коли українці й поляки рятували одне … Читати далі

«Коли я був дитиною, мені здавалося, що в кожному лісі сидять упівці», – польський журналіст Павел Боболович

Автор

Павел Боболович один із небагатьох медійників Польщі, який цілеспрямовано та послідовно висвітлює українську тематику з 2013 року – від подій Євромайдану до повномасштабного вторгнення Росії. Журналістський досвід, присутність і глибоке занурення в український контекст роблять його думки важливими для розуміння того, як сучасні польські медіа працюють із сучасними й історичними темами, як Волинська трагедія. Обговорення таких драматичних подій – не лише данина пам’яті предків. Це вміння розрізняти факти й маніпуляції, а також чути одне одного. З Павелом Боболовичем говоримо про те, чому висвітлення складних тем у медіа й суспільстві загалом важливе, та як воно створює підґрунтя для взаєморозуміння в майбутньому. Журналісти, політики, історики – три різні голоси про Волинь – Чи є, на вашу думку, різниця між тим, як про Волинь говорять журналісти, і як про неї говорять політики? – Так, я вважаю, що різниця дійсно є. Більше того, можна навіть виокремити третю категорію – історики. Якщо говорити про професійний підхід, то він найчастіше властивий саме історикам. Однак більшість із них не вважає, що цю тему потрібно постійно висвітлювати у медіа. Журналісти, звісно, мають передавати те, що говорять історики, але на практиці часто виходить, що транслюють передусім інтереси політиків. Останні завжди шукають факти або інтерпретують їх так, щоб викликати інтерес, емоції чи суперечності, і привернути до себе увагу. – Наскільки важливу роль відіграють медіа у збереженні пам’яті про Волинську трагедію сьогодні в Польщі і в Україні? – Я думаю, що коли ми говоримо про журналістику та загалом про інформаційний простір, то, окрім журналістів, варто враховувати ще один судовий фактор. Це люди, які пишуть про цю тему, хоча не є журналістами і взагалі не належать до медіагалузі. Проте вони також формують інформаційне поле. І це насправді створює загальну картину, яка потім впливає на все суспільство, включно з тими, хто ухвалює рішення. Це має реальний вплив і на процеси, пов’язані з вшануванням пам’яті Волинської трагедії, і на дослідження подій 1940-х років. Часто це може навіть заважати процесу. Водночас я бачу тут і певні позитивні явища: ця тема викликає реальний інтерес. Бо упродовж багатьох років, з різних причин, поляки про неї знали дуже мало. Ми маємо пам’ятати, що обидва народи вийшли з комуністичного періоду, коли ця тема фактично не була відома ні в Польщі, ні в Україні. Люди, які були свідками тих подій, з різних причин про це не говорили. Тому цю тему ми можемо по-справжньому досліджувати лише з 1990-х років. Для поляків вона з самого початку була дуже важливою, а для українців – ні. І якби не сучасний інформаційний простір, українці, можливо, взагалі не усвідомили б, наскільки важливою ця тема є для поляків. Волинська трагедія стосується пам’яті лише невеликої частини українського суспільства. Більшість українців не була причетна до тих подій і не пов’язана з історичними процесами. Тому їм важко збагнути, чому поляки приділяють цьому таку значну увагу. Це зрозуміло. Якщо ти народився, наприклад, у Кривому Розі, і це не тільки про президента України, це про цілий регіон, то складно уявити, що відбувалося на Волині чи в Галичині в 1940-х роках. Так само непросто уявити, що ці території сучасної України до Другої світової війни входили до складу польської держави й функціонували в польській системі безпеки, економіки, освіти. Українцям природно складно це відчути, бо значна частина України жила у реаліях Радянського Союзу. Там сформувалася інша колективна пам’ять. Тож маємо ситуацію, коли є дві різні історичні пам’яті – і серед поляків, і серед українців. На жаль, дуже швидко на цю пам’ять наклалися політичні чинники, спроби використання теми, маніпуляції, і не лише в польсько-українських відносинах. Немає жодних сумнівів, що саме Москва сьогодні найбільше користується цією темою і найактивніше впливає на її трактування, всупереч фактам, які маємо зараз, і всупереч історичним даним. І робить усе, щоб, не дай Боже, не допустити розмови про можливу роль Радянського Союзу в подіях 1940-х років. Непорозуміння є наслідком поганого знання історії, політики та інформаційних війн   – Як так сталося, що тема Волинської трагедії досі маловідома для багатьох українців, і як на її сприйняття вплинули політичні процеси, зокрема робота спільної українсько-польської групи істориків, створеної у 2014 році? – У вашому запитанні є багато аспектів, які одразу викликають дискусію. Наприклад, для багатьох поляків слово «конфлікт» у контексті подій 1940-х років є неприйнятним. В українському дискурсі переважно використовується термін «трагедія», і я також щойно ним скористався. Раніше обидві сторони часто вживали слово «різня». Коли польський парламент ухвалив рішення називати ці події геноцидом, українці поступово відійшли від терміна «різня» і частіше почали застосовувати поняття «трагедія». Натомість слово «конфлікт» – це вже інший підхід. Його активно просував Володимир В’ятрович, стверджуючи, що події на Волині були фактично польсько-українською війною. Я не хочу входити в суто історичні суперечки, не тому, що вони не важливі, а тому, що я не історик і не маю авторитету у цій сфері. Але як ви згадали про період після 2014 року, варто зазначити: спроби виробити спільне бачення Волинських подій робилися неодноразово і значно раніше. На різних рівнях польські та українські середовища намагалися вести діалог, шукати формат, у якому можна говорити про Волинь. І на історичному рівні така співпраця триває й сьогодні. На момент нашої розмови у Польщі й Україні проходять спільні зустрічі істориків, де обговорюють, як говорити про Волинь, які терміни застосовувати, які принципи мають бути спільними. Звісно, різниця в підходах є і вона очевидна. Період після 2014 року додав багато нових факторів, які вплинули на інформаційний простір. Це і внутрішні політичні обставини, і, без сумніву, російські провокації. Найгіршим епізодом, який суттєво напружив польсько-українські стосунки, стала так звана «Пам’ятникова війна». Вона була напряму пов’язана з темою Волині в Польщі та з темою вшанування Української повстанської армії в Україні. У певний момент і в Польщі, і в Україні почали руйнувати пам’ятники, важливі для обох народів. У Польщі було знищено понад десяток місць пам’яті, пов’язаних з українською історичною спадщиною. В Україні кілька пам’ятників, і не лише тих, що стосувалися Волинської трагедії. Було навіть осквернено меморіал у Биківні під Києвом, місце поховання українців та поляків, убитих сталінським режимом, а також частини польських жертв Катині, яких розстрілювали у київських тюрмах і ховали у Биківнянському лісі. Цей меморіал є спільним, польсько-українським, і на ньому щороку вшановують жертв представники обох держав. У 2018 році тут з’явилися провокаційні … Читати далі

Чи знало Закарпаття про події на Волині у 1943-му: розмова з Романом Офіцинським

Автор

Ми звикли бачити історію 1940-х як єдине полотно війни, але насправді кожен регіон мав свою локальну боротьбу. Поки на Волині розгорталася масштабна міжетнічна криза, Закарпаття проходило через зовсім інші випробування. Аби зрозуміти масштаб цієї події, важливо дивитися на неї не лише крізь призму локального конфлікту, а й через досвід інших регіонів України. Чи був відгомін волинських подій на Закарпатті? Як відрізнялися режими окупації та методи репресій у різних частинах країни? Про це ми поспілкувалися з Романом Офіцинським – доктором історичних наук, професором та автором численних досліджень, присвячених політичному розвитку Закарпаття, історії УПА та видатним постатям українського державотворення. Його фаховий погляд допоможе краще зрозуміти відмінності та спільні риси історичного контексту Волині й Закарпаття у 1940-х роках. – Яке відлуння Волинської трагедії на Закарпатті було чи є в матеріалах, які Ви досліджували? – Це питання залишається непроясненим, отже, перспективним для дослідників. Спеціальних студій нема. Проте відомо про контакти підрозділів збройних сил Угорщини (союзниці нацистської Німеччини), що дислокувались на Волині, з окремими місцевими підпільними формаціями і «польовими командирами». Звісно, що відповідна інформація повинна була циркулювати в службовому режимі. Одначе у крайовій пресі Підкарпатської території (офіційна назва окупованого Закарпаття в складі Угорщини) таких публікацій не трапляється. – Чи коректно, на вашу думку, говорити про Волинську трагедію як регіональну подію, чи радше як про частину ширшої кризи міжетнічних відносин? – Її слід розглядати в широкому контексті національних примирень, у тому числі Франції та Німеччини, Польщі та Німеччини, Польщі та України. Наразі немає кращої формули від тої, що адаптована для конкретної історичної ситуації за участі найвідомішого в світі поляка – Папи Римського Івана Павла II та схваленої президентами Польщі й України Александером Квасьнєвським і Леонідом Кучмою. Мовиться про формулу «Прощаємо і просимо прощення». – Яким було становище Закарпаття у 1940–1950 роках? Чим історичний, політичний і етнічний контекст Закарпаття принципово відрізнявся (або навпаки – схожий) від Волині в роки Другої світової війни? – Якщо коротко — відмінності принципові. Це неоднакові українські регіони, які контролювалися різними державами, хоч і нерідко союзними. – Чи зафіксовані на Закарпатті міжетнічні конфлікти в 40-50 рр. ХХ ст., які можна порівнювати з подіями на Волині? Якщо так, то у чому їхня специфіка? – Міжетнічних конфліктів не зафіксовано. На Закарпатті були етнічні чистки, які проводили дві держави – Угорщина у 1938/1939–1944 роках, включно з масштабними репресіями після окупації Карпатської України, примусовими робітниками, антисемітизмом і Голокостом, а також Радянський Союз, починаючи від осені 1944-го. – Які форми насильства й репресій були характерні для Закарпаття в період 1944-1950 років? – 1944-й – насамперед рік Голокосту, який на Закарпатті проводила Угорщина у співпраці з нацистською Німеччиною, а також масштабної примусової праці. Подальші радянські репресії на Закарпаття включали етнічні чистки (трудові депортації угорців і німців як «ворожих націй») і політичне насильство (розстріли, засудження і депортації «ворогів народу» – функціонерів і симпатиків попередніх державних режимів, противників радянських нововведень, «куркулів» тощо). – Чи були інші теми або події цього періоду, які в радянський час замовчували? – Ідеться не стільки про замовчування, як про інтерпретаційні маніпуляції, підміну понять і відверті фальсифікації найширшого спектру, починаючи з нелегальних переходів угорсько-радянського кордону 1939–1941 років і закарпатських в’язнів ГУЛАГу. – Чи траплялися у Вашій дослідницькій роботі якісь особисті історії або архівні документи, які дуже вразили і змінили сприйняття того періоду? – Історики за своєї природою люди не сентиментальні. Сенсаційними свого часу для мене були чисельні кримінальні справи НКВС СРСР щодо учасників нелегальних переходів угорсько-радянського кордону 1939–1941 років, а також проти діячів періоду Карпатської України і Підкарпатської території. Із них я почерпнув дуже багато фактів, які ввів у науковий обіг. Тому моя перша монографія «Політичний розвиток Закарпаття у складі Угорщини (1939–1944)» (1997) досі залишається найбільш цитованою серед усіх моїх наукових праць. – Чи можна, з історичної точки зору, говорити про те, що Волинській трагедії можна було запобігти? Які фактори зробили це практично неможливим? – В історії нема умовного способу. Лише теоретично все видається можливим. У відзначеному історичному феномені було доволі багато гравців із докорінно різних середовищ, починаючи від службовців держави-окупанта – нацистської Німеччини. Тому адекватно скласти всі «пазли» пробує вже не одне покоління спеціалістів цієї проблеми. – Чи є щось таке, чого ми про Волинську трагедію ще не знаємо – що можуть показати сучасні дослідження місць поховань? – Безумовно. Фахова некрополістика тут є важливою, якщо пропонує об’єктивні здобутки. Але «наперед не треба ворожити». Побачимо. – Які методи або джерела наразі є перспективними для вивчення цього періоду? – Нічого не можна ігнорувати. А ситуативно, з точки зору деяких вужчих фахівців, вельми перспективними бачаться археологічні джерела, пов’язані з некрополістикою. – Які головні уроки Волинської трагедії та загалом подій 1940-х років на західноукраїнських землях є актуальними для сучасної України? – Сучасна Україна переживає переломний момент в усій своїй історії, воюючи за незалежність проти держави-агресора Російської Федерації, де викристалізувався новий тоталітарний режим – рашизм. А посутніх паралелей між нацизмом (що відповідальний за події на окупованій Волині) та рашизмом (з його злочинами геноциду проти українців) є доволі. – Якими, на вашу думку, мали б бути місця пам’яті, пов’язані з Волинською трагедією: національними, локальними, спільними – українсько-польськими? – Спільними. Всі задокументовані та верифіковані жертви мають були належно пошановані. – Як українським історикам працювати з темою Волинської трагедії / фіксувати її в підручниках, щоб не поглиблювати міжетнічні конфлікти, і чи можливо це взагалі? – Цілком можливо. Згідно з відзначеною раніше формулою «Прощаємо і просимо прощення». Кращого розв’язку ніхто не запропонував. Розмова з професором Романом Офіцинським підкреслює дуже важливу істину – історія не терпить спрощень. Дослідження минулого, це не тільки про пошук нових причин для конфліктів, а й про шлях до глибокого усвідомлення спільних трагедій. Приклад Закарпаття, де замість міжетнічних протистоянь панували жорсткі державні репресії та чистки, дає змогу краще зрозуміти тогочасне виживання українців. Сьогодні, коли Україна знову вимушена відстоювати своє право на існування, уроки минулого стають ще важливішими.

Не трагедія, а війна, – Володимир В’ятрович про події на Волині в 40-х роках

Автор

Володимир В’ятрович не потребує довгих представлень. Історик, дослідник українського визвольного руху, колишній голова Інституту національної пам’яті та народний депутат, – він роками працює над тим, аби повернути українській історії її справжнє обличчя, очищене від упереджень і стереотипів. 16 квітня в Ужгороді В’ятрович презентував книгу «Генерал Кук. Біографія покоління УПА». Це не просто життєпис останнього командира повстанців, а й смілива спроба спростувати радянські міфи про повстанців. Після презентації вдалося поспілкуватися з Володимиром. У своєму розлогому коментарі він пояснює, чому термін «війна» є більш влучним за «трагедію», та як сучасні польські політики маніпулюють цифрами жертв. На думку дослідника, результатом цієї складної історичної дискусії має бути не пошук «переможця» у давній війні, а усвідомлення ціни помилок обома народами. Відмова від мови політичних ультиматумів на користь сухої мови фактів та архівних документів – це не «поступка» сусідам, а ознака зрілої нації. Сьогодні, коли Україна знову бореться проти тоталітарного агресора, розуміння того, як внутрішні чвари минулого відкривали шлях окупантам – не просто історичне знання, а питання національного виживання. Вшанування жертв з обох сторін може стати фундаментом для спільного майбутнього, де історія більше не буде зброєю в руках політиків. Далі – пряма мова Володимира В’ятровича. Зміна парадигми: війна, а не «різня» — Я переконаний, що є всі підстави говорити про війну між українським і польським підпіллям. По суті, вона стала продовженням першої війни 1918–1919 років, яка закінчилася поразкою українців. Територія протистояння та цілі, які ставили перед собою сторони, майже повністю збігалися. Використання терміна «Друга польсько-українська війна» замість «Волинської трагедії» (і тим паче некоректної «Волинської різні») докорінно змінює перспективу дослідника. Це дозволяє побачити взаємний характер дій та значно розширити географічні й хронологічні межі. Концепція «геноциду», яку зараз нав’язують польські еліти, штучно звужує фокус лише до Волині 1943 року, де поляки справді постраждали найбільше. Але якщо ми подивимося на 1944 рік на Холмщині, то побачимо, що там абсолютна більшість жертв – українці. Конфлікт охоплював і Галичину, і теперішню східну Польщу. Масові вбивства почалися ще у 1942-му, а завершилися лише у 1947 році з проведенням операції «Вісла». Питання відповідальності Чи можемо ми сьогодні визнавати провину окремих командирів УПА? Звичайно. Це була війна, а під час війни, на жаль, стаються воєнні злочини. Дії окремих повстанських командирів, які вбивали цивільне населення, мають бути кваліфіковані саме так. Але це правило повинно працювати дзеркально: воєнні злочини чинили й командири польського підпілля – АК (Армія Крайова, збройні сили польського підпілля під час Другої світової війни. — Авт.). Питання кількості жертв також залишається заручником політичних маніпуляцій. Зараз єдиний серйозний проєкт із підрахунку втрат реалізується на базі Українського католицького університету (УКУ). Отримані дані суттєво відрізняються від цифр, зафіксованих у польських політичних деклараціях. Це не 100 тисяч загиблих поляків – наразі документально підтверджується понад 30 тисяч убитих поляків та від 10 до 20 тисяч убитих українців. Це співвідношення зовсім не таке, як хотілося б прихильникам концепції «геноциду». Де шукати істину: в старих документах, спогадах, могилах Для глибокого розуміння теми я раджу звертатися передусім до документів структур, що брали участь у конфлікті. Документи українського підпілля практично повністю опубліковані, зокрема, у збірнику «Польсько-українські стосунки 1942–1947 рр.», де зібрано близько тисячі сторінок джерел. З польськими архівами ситуація складніша. Там свідомо робиться акцент на спогадах, записаних через десятиліття після подій. Такі свідчення часто емоційно забарвлені та підігнані під сучасний політичний контекст. Натомість надзвичайно цікавий пласт інформації дають німецькі документи, вивезені після війни до США. Вони чітко фіксують двосторонність протистояння. Також ми маємо продовжувати роботу з радянськими архівами в Україні, хоча частина важливих матеріалів досі залишається закритою в Москві. Чи можна було уникнути зіткнення? На жаль, конфлікт був майже неминучим. Територіальна суперечка 1919 року не була розв’язана, лише поставлена на паузу. Українці прагнули реваншу за поразку, а поляки намагалися остаточно асимілювати українське населення. Тоталітарні режими, як Третій Райх та СРСР, безумовно, виступили каталізаторами, провокуючи обидві сторони. Проте коріння ворожнечі було внутрішнім. Парадокс у тому, що, будучи неминучою, ця війна водночас була абсолютно безглуздою з погляду національних інтересів обох народів. Вона лише виснажила обидва рухи опору, що врешті-решт дозволило комуністичному режиму легко розчавити і польське, і українське підпілля. Заполітизована пам’ять Правда ніколи не шкодить. Тому про події минулого, якими б важкими вони не були, треба говорити саме правду, незалежно від того, як її сприймають інші сторони. На жаль, конфлікт навколо Волині сьогодні надзвичайно заполітизований, особливо в Польщі. Саме там політики стали головними речниками теми минулого, що є докорінно неправильним. Вони намагаються здобувати політичні дивіденди і, варто визнати, здобувають їх. Один із яскравих прикладів – теперішній президент Польщі Кароль Навроцький, який значною мірою побудував свою кар’єру на цій темі. Нам слід говорити про події на Волині як про жахливий міжнаціональний конфлікт, який, проте, не є унікальним. Подібні зіткнення часто відбувалися між сусідніми народами в часи великих геополітичних зсувів.