Аналітика

Як українські та польські медіа розповідають про Волинь і чому це досі важливо

Автор

Волинська трагедія залишається однією з найболючіших і найбільш політизованих сторінок спільної історії України та Польщі. Понад вісімдесят років після подій 1943–1944 років два народи досі не дійшли спільного бачення – ані щодо термінології, ані щодо кількості жертв, ані щодо ступеня відповідальності кожної зі сторін. У 2026 році, на тлі довгоочікуваного відновлення ексгумаційних робіт, ця тема знову опинилася у центрі публічної дискусії – і саме медіа двох країн формують ту оптику, через яку широка аудиторія сприймає події давно минулих років. У цій статті ми порівнюємо, як українське видання «Локальна історія» та польське «Rzeczpospolita» висвітлюють Волинську трагедію – від вибору термінології до способів подачі матеріалу. А також додаємо найсвіжіші новини початку 2026 року, які показують, у який бік рухається українсько-польський діалог сьогодні. «Трагедія» vs «rzeź» Перше, що впадає в око при порівняльному аналізі – суттєва відмінність у самій кількості матеріалів. У «Rzeczpospolita» за пошуковим запитом «rzeź wołyńska» (волинська різанина) знаходимо 631 публікацію. Натомість у «Локальній історії», яка спеціалізується саме на історичній тематиці, за запитом «волинська трагедія» – лише 18 матеріалів. Така кількісна перевага польських публікацій пояснюється просто: тема Волині традиційно згадується в польському медіапросторі під час будь-якої політичної або історичної суперечки з Україною. Уже на рівні базової термінології закладається ціла світоглядна позиція. Польські медіа майже монопольно використовують слово «rzeź» (різанина) – термін з виразним негативним забарвленням, що вказує на одностороннє насильство і автоматично визначає винного. Українські видання частіше говорять про «трагедію» – слово, що передбачає взаємність болю, складність обставин, неможливість однозначних оцінок. «Локальна історія» Українське видання «Локальна історія», започатковане у 2013 році, демонструє послідовне прагнення до об’єктивного діалогу. У статті «Друге польсько-українське комюніке: “з пристрастю” до Волині, “крізь пальці” на Люблінщину та Східну Галичину» (27.01.2024) автор не виправдовує жодну зі сторін конфлікту, а підкреслює його багатогранність. Наприклад, зазначається, що «ні український народ, ні Організація нічого спільного з тими масовими вбивствами не мають», із посиланням на документи ОУН(б). Водночас автор ставить незручні запитання: «Хіба все це схоже виключно на “захист мирного населення”?» – заохочуючи читача до глибшого аналізу подій. Особливо показовим є інтерв’ю «Що не так з дослідженнями Волинської трагедії» з історикинею Оксаною Каліщук (12.10.2023). У ньому немає ані пропаганди, ані маніпуляцій – натомість матеріал насичений фактами, аргументами та намаганням уникнути категоричних суджень. У публікації «Волинь перед Волинню. Де шукати причини трагедії 1943 року» (18.07.2021) історик Богдан Гудь зміщує акцент зі «злочину» на «процес»: трагедія постає не як результат дій однієї організації, а як кульмінація багатовікових етносоціальних напружень. Показовим прикладом критичного підходу є й матеріал «Коли цифри важливі: скільки українців загинуло під час Волинської трагедії?» (07.07.2020). Автор спростовує польські перебільшення щодо «геноциду», демонструє плутанину між загиблими та евакуйованими в польських дослідженнях і доводить: Волинь – це не про винищення одного народу, а про збройний конфлікт, зумовлений боротьбою за державність. «Rzeczpospolita» Польська щоденна газета «Rzeczpospolita», заснована ще у 1920 році, належить до найвпливовіших ліберально-консервативних видань Польщі. Однак саме в темі Волинської трагедії її редакційна політика часто демонструє системне використання історії як інструменту політичного тиску. У матеріалі «Rzeź wołyńska i kwestia przyjęcia Ukrainy do UE i NATO. Co sądzą o tym Polacy?» (18.01.2025) наведено результати опитування для «Wirtualna Polska». Респондентам ставили питання: «Я не уявляю вступу України до ЄС і НАТО, поки вона не розрахується з минулим, тобто зі злочином на Волині?». Уже в самому формулюванні Волинь автоматично названо «злочином» – без уточнення, що це лише одна з інтерпретацій. Питання конструюється так, що респондент мусить погодитися з нав’язаною оцінкою. «Україна не має чого шукати в ЄС з бандеризмом» – подібні формулювання у статтях про польсько-українські відносини стали маркером медіадискурсу «Rzeczpospolita», де ідеологія українського націоналізму прямо прирівнюється до етнічних чисток без жодного контексту. Із матеріалу «Leszek Miller: Przełomu w relacjach polsko-ukraińskich nie ma i nie będzie», «Rzeczpospolita», 17.01.2025 Особливо показовою є стаття «Sławomir Mentzen: Ukraińcy traktują Polaków jak frajerów» («Українці ставляться до поляків як до дурнів», 04.03.2025). Уже в заголовку закладено ворожість – а далі автор подає весь спектр польської допомоги Україні (зброя, гроші, безкоштовне лікування) у контексті «відсутності подяки». Польський політик прямо заявляє, що Польща мала б «змусити Україну погодитись на ексгумацію та завершення культу Бандери». Це класичний приклад того, як історія використовується не для примирення, а як важіль шантажу. Одна з найбільш скандальних публікацій – «Anna Maria Żukowska porównuje Hamas do UPA. “Sceny jak podczas masakry na Wołyniu”» (11.10.2023). Польська депутатка прямо порівнює УПА з терористичним угрупованням ХАМАС: «Це такі сцени, які мали місце під час різанини на Волині». Така аналогія – маніпулятивна за визначенням: вона апелює до колективної травми, провокуючи емоційну реакцію замість критичного аналізу. Винятки, які підтверджують правило Було б несправедливо стверджувати, що «Rzeczpospolita» демонструє виключно односторонню оптику. У статті головного редактора видання Богуслава Хработи «Nie wolno huśtać polsko-ukraińską łódką» («Польсько-український човен не можна розгойдувати», 16.01.2025) звучить заклик до відповідальності: історична пам’ять не повинна переважати над безпековими інтересами регіону в умовах російської загрози. Хработа визнає, що тема Волині є болісною, але наголошує: «вміння суспільств контролювати історичні емоції є ознакою демократичної зрілості». Ще більш відверто звучить його ж стаття «Wołyń to ból, który pozwoli wyleczyć niesprawiedliwa wojna» (07.11.2024). Тут Волинь подається не як інструмент звинувачення, а як моральний виклик для обох народів. Автор пропонує власну формулу примирення – «прощаємо і просимо прощення». На жаль, такі публікації у «Rzeczpospolita» залишаються радше винятком, ніж правилом. Що пишуть українські медіа у 2026 році Весна 2026 року принесла одразу кілька знакових публікацій про Волинську трагедію в провідних українських онлайн-медіа. І хоч приводи були різні – від польової експедиції до глибинного репортажу зі свідченнями волинян – усі вони демонструють спільну рису: відмову від однозначних оцінок та готовність говорити про спільну відповідальність обох народів. У статті «Нічого не знайшли. Українсько-польська експедиція завершила пошуки жертв Волинської трагедії на Рівненщині» від 27 березня 2026 року «Громадське» (з посиланням на «Радіо Свобода») повідомляє про несподіваний результат пошуково-ексгумаційних робіт у селі Угли Сарненського району. Українська сторона фінансувала експедицію, що працювала у партнерстві з Поморським медичним університетом, проте попри обстеження всіх локацій, які польська сторона вказувала як ймовірні місця масових поховань, братських могил не виявили. Антропологи знайшли лише поодинокі людські останки на місці колишнього євангелістського німецького цвинтаря – і навіть ті потребують додаткової ідентифікації. Аналогічну подію 29 березня 2026 року висвітлило видання «Korrespondent.net» … Читати далі

Чи знало Закарпаття про події на Волині у 1943-му: розмова з Романом Офіцинським

Автор

Ми звикли бачити історію 1940-х як єдине полотно війни, але насправді кожен регіон мав свою локальну боротьбу. Поки на Волині розгорталася масштабна міжетнічна криза, Закарпаття проходило через зовсім інші випробування. Аби зрозуміти масштаб цієї події, важливо дивитися на неї не лише крізь призму локального конфлікту, а й через досвід інших регіонів України. Чи був відгомін волинських подій на Закарпатті? Як відрізнялися режими окупації та методи репресій у різних частинах країни? Про це ми поспілкувалися з Романом Офіцинським – доктором історичних наук, професором та автором численних досліджень, присвячених політичному розвитку Закарпаття, історії УПА та видатним постатям українського державотворення. Його фаховий погляд допоможе краще зрозуміти відмінності та спільні риси історичного контексту Волині й Закарпаття у 1940-х роках. – Яке відлуння Волинської трагедії на Закарпатті було чи є в матеріалах, які Ви досліджували? – Це питання залишається непроясненим, отже, перспективним для дослідників. Спеціальних студій нема. Проте відомо про контакти підрозділів збройних сил Угорщини (союзниці нацистської Німеччини), що дислокувались на Волині, з окремими місцевими підпільними формаціями і «польовими командирами». Звісно, що відповідна інформація повинна була циркулювати в службовому режимі. Одначе у крайовій пресі Підкарпатської території (офіційна назва окупованого Закарпаття в складі Угорщини) таких публікацій не трапляється. – Чи коректно, на вашу думку, говорити про Волинську трагедію як регіональну подію, чи радше як про частину ширшої кризи міжетнічних відносин? – Її слід розглядати в широкому контексті національних примирень, у тому числі Франції та Німеччини, Польщі та Німеччини, Польщі та України. Наразі немає кращої формули від тої, що адаптована для конкретної історичної ситуації за участі найвідомішого в світі поляка – Папи Римського Івана Павла II та схваленої президентами Польщі й України Александером Квасьнєвським і Леонідом Кучмою. Мовиться про формулу «Прощаємо і просимо прощення». – Яким було становище Закарпаття у 1940–1950 роках? Чим історичний, політичний і етнічний контекст Закарпаття принципово відрізнявся (або навпаки – схожий) від Волині в роки Другої світової війни? – Якщо коротко — відмінності принципові. Це неоднакові українські регіони, які контролювалися різними державами, хоч і нерідко союзними. – Чи зафіксовані на Закарпатті міжетнічні конфлікти в 40-50 рр. ХХ ст., які можна порівнювати з подіями на Волині? Якщо так, то у чому їхня специфіка? – Міжетнічних конфліктів не зафіксовано. На Закарпатті були етнічні чистки, які проводили дві держави – Угорщина у 1938/1939–1944 роках, включно з масштабними репресіями після окупації Карпатської України, примусовими робітниками, антисемітизмом і Голокостом, а також Радянський Союз, починаючи від осені 1944-го. – Які форми насильства й репресій були характерні для Закарпаття в період 1944-1950 років? – 1944-й – насамперед рік Голокосту, який на Закарпатті проводила Угорщина у співпраці з нацистською Німеччиною, а також масштабної примусової праці. Подальші радянські репресії на Закарпаття включали етнічні чистки (трудові депортації угорців і німців як «ворожих націй») і політичне насильство (розстріли, засудження і депортації «ворогів народу» – функціонерів і симпатиків попередніх державних режимів, противників радянських нововведень, «куркулів» тощо). – Чи були інші теми або події цього періоду, які в радянський час замовчували? – Ідеться не стільки про замовчування, як про інтерпретаційні маніпуляції, підміну понять і відверті фальсифікації найширшого спектру, починаючи з нелегальних переходів угорсько-радянського кордону 1939–1941 років і закарпатських в’язнів ГУЛАГу. – Чи траплялися у Вашій дослідницькій роботі якісь особисті історії або архівні документи, які дуже вразили і змінили сприйняття того періоду? – Історики за своєї природою люди не сентиментальні. Сенсаційними свого часу для мене були чисельні кримінальні справи НКВС СРСР щодо учасників нелегальних переходів угорсько-радянського кордону 1939–1941 років, а також проти діячів періоду Карпатської України і Підкарпатської території. Із них я почерпнув дуже багато фактів, які ввів у науковий обіг. Тому моя перша монографія «Політичний розвиток Закарпаття у складі Угорщини (1939–1944)» (1997) досі залишається найбільш цитованою серед усіх моїх наукових праць. – Чи можна, з історичної точки зору, говорити про те, що Волинській трагедії можна було запобігти? Які фактори зробили це практично неможливим? – В історії нема умовного способу. Лише теоретично все видається можливим. У відзначеному історичному феномені було доволі багато гравців із докорінно різних середовищ, починаючи від службовців держави-окупанта – нацистської Німеччини. Тому адекватно скласти всі «пазли» пробує вже не одне покоління спеціалістів цієї проблеми. – Чи є щось таке, чого ми про Волинську трагедію ще не знаємо – що можуть показати сучасні дослідження місць поховань? – Безумовно. Фахова некрополістика тут є важливою, якщо пропонує об’єктивні здобутки. Але «наперед не треба ворожити». Побачимо. – Які методи або джерела наразі є перспективними для вивчення цього періоду? – Нічого не можна ігнорувати. А ситуативно, з точки зору деяких вужчих фахівців, вельми перспективними бачаться археологічні джерела, пов’язані з некрополістикою. – Які головні уроки Волинської трагедії та загалом подій 1940-х років на західноукраїнських землях є актуальними для сучасної України? – Сучасна Україна переживає переломний момент в усій своїй історії, воюючи за незалежність проти держави-агресора Російської Федерації, де викристалізувався новий тоталітарний режим – рашизм. А посутніх паралелей між нацизмом (що відповідальний за події на окупованій Волині) та рашизмом (з його злочинами геноциду проти українців) є доволі. – Якими, на вашу думку, мали б бути місця пам’яті, пов’язані з Волинською трагедією: національними, локальними, спільними – українсько-польськими? – Спільними. Всі задокументовані та верифіковані жертви мають були належно пошановані. – Як українським історикам працювати з темою Волинської трагедії / фіксувати її в підручниках, щоб не поглиблювати міжетнічні конфлікти, і чи можливо це взагалі? – Цілком можливо. Згідно з відзначеною раніше формулою «Прощаємо і просимо прощення». Кращого розв’язку ніхто не запропонував. Розмова з професором Романом Офіцинським підкреслює дуже важливу істину – історія не терпить спрощень. Дослідження минулого, це не тільки про пошук нових причин для конфліктів, а й про шлях до глибокого усвідомлення спільних трагедій. Приклад Закарпаття, де замість міжетнічних протистоянь панували жорсткі державні репресії та чистки, дає змогу краще зрозуміти тогочасне виживання українців. Сьогодні, коли Україна знову вимушена відстоювати своє право на існування, уроки минулого стають ще важливішими.

Не трагедія, а війна, – Володимир В’ятрович про події на Волині в 40-х роках

Автор

Володимир В’ятрович не потребує довгих представлень. Історик, дослідник українського визвольного руху, колишній голова Інституту національної пам’яті та народний депутат, – він роками працює над тим, аби повернути українській історії її справжнє обличчя, очищене від упереджень і стереотипів. 16 квітня в Ужгороді В’ятрович презентував книгу «Генерал Кук. Біографія покоління УПА». Це не просто життєпис останнього командира повстанців, а й смілива спроба спростувати радянські міфи про повстанців. Після презентації вдалося поспілкуватися з Володимиром. У своєму розлогому коментарі він пояснює, чому термін «війна» є більш влучним за «трагедію», та як сучасні польські політики маніпулюють цифрами жертв. На думку дослідника, результатом цієї складної історичної дискусії має бути не пошук «переможця» у давній війні, а усвідомлення ціни помилок обома народами. Відмова від мови політичних ультиматумів на користь сухої мови фактів та архівних документів – це не «поступка» сусідам, а ознака зрілої нації. Сьогодні, коли Україна знову бореться проти тоталітарного агресора, розуміння того, як внутрішні чвари минулого відкривали шлях окупантам – не просто історичне знання, а питання національного виживання. Вшанування жертв з обох сторін може стати фундаментом для спільного майбутнього, де історія більше не буде зброєю в руках політиків. Далі – пряма мова Володимира В’ятровича. Зміна парадигми: війна, а не «різня» — Я переконаний, що є всі підстави говорити про війну між українським і польським підпіллям. По суті, вона стала продовженням першої війни 1918–1919 років, яка закінчилася поразкою українців. Територія протистояння та цілі, які ставили перед собою сторони, майже повністю збігалися. Використання терміна «Друга польсько-українська війна» замість «Волинської трагедії» (і тим паче некоректної «Волинської різні») докорінно змінює перспективу дослідника. Це дозволяє побачити взаємний характер дій та значно розширити географічні й хронологічні межі. Концепція «геноциду», яку зараз нав’язують польські еліти, штучно звужує фокус лише до Волині 1943 року, де поляки справді постраждали найбільше. Але якщо ми подивимося на 1944 рік на Холмщині, то побачимо, що там абсолютна більшість жертв – українці. Конфлікт охоплював і Галичину, і теперішню східну Польщу. Масові вбивства почалися ще у 1942-му, а завершилися лише у 1947 році з проведенням операції «Вісла». Питання відповідальності Чи можемо ми сьогодні визнавати провину окремих командирів УПА? Звичайно. Це була війна, а під час війни, на жаль, стаються воєнні злочини. Дії окремих повстанських командирів, які вбивали цивільне населення, мають бути кваліфіковані саме так. Але це правило повинно працювати дзеркально: воєнні злочини чинили й командири польського підпілля – АК (Армія Крайова, збройні сили польського підпілля під час Другої світової війни. — Авт.). Питання кількості жертв також залишається заручником політичних маніпуляцій. Зараз єдиний серйозний проєкт із підрахунку втрат реалізується на базі Українського католицького університету (УКУ). Отримані дані суттєво відрізняються від цифр, зафіксованих у польських політичних деклараціях. Це не 100 тисяч загиблих поляків – наразі документально підтверджується понад 30 тисяч убитих поляків та від 10 до 20 тисяч убитих українців. Це співвідношення зовсім не таке, як хотілося б прихильникам концепції «геноциду». Де шукати істину: в старих документах, спогадах, могилах Для глибокого розуміння теми я раджу звертатися передусім до документів структур, що брали участь у конфлікті. Документи українського підпілля практично повністю опубліковані, зокрема, у збірнику «Польсько-українські стосунки 1942–1947 рр.», де зібрано близько тисячі сторінок джерел. З польськими архівами ситуація складніша. Там свідомо робиться акцент на спогадах, записаних через десятиліття після подій. Такі свідчення часто емоційно забарвлені та підігнані під сучасний політичний контекст. Натомість надзвичайно цікавий пласт інформації дають німецькі документи, вивезені після війни до США. Вони чітко фіксують двосторонність протистояння. Також ми маємо продовжувати роботу з радянськими архівами в Україні, хоча частина важливих матеріалів досі залишається закритою в Москві. Чи можна було уникнути зіткнення? На жаль, конфлікт був майже неминучим. Територіальна суперечка 1919 року не була розв’язана, лише поставлена на паузу. Українці прагнули реваншу за поразку, а поляки намагалися остаточно асимілювати українське населення. Тоталітарні режими, як Третій Райх та СРСР, безумовно, виступили каталізаторами, провокуючи обидві сторони. Проте коріння ворожнечі було внутрішнім. Парадокс у тому, що, будучи неминучою, ця війна водночас була абсолютно безглуздою з погляду національних інтересів обох народів. Вона лише виснажила обидва рухи опору, що врешті-решт дозволило комуністичному режиму легко розчавити і польське, і українське підпілля. Заполітизована пам’ять Правда ніколи не шкодить. Тому про події минулого, якими б важкими вони не були, треба говорити саме правду, незалежно від того, як її сприймають інші сторони. На жаль, конфлікт навколо Волині сьогодні надзвичайно заполітизований, особливо в Польщі. Саме там політики стали головними речниками теми минулого, що є докорінно неправильним. Вони намагаються здобувати політичні дивіденди і, варто визнати, здобувають їх. Один із яскравих прикладів – теперішній президент Польщі Кароль Навроцький, який значною мірою побудував свою кар’єру на цій темі. Нам слід говорити про події на Волині як про жахливий міжнаціональний конфлікт, який, проте, не є унікальним. Подібні зіткнення часто відбувалися між сусідніми народами в часи великих геополітичних зсувів.