Дослідниця Волині Оксана Каліщук – про правду в кривому дзеркалі пам’яті
Одні дослідники поспішають із відповідями. Оксана Каліщук радше шукає правильні запитання. Перш ніж сказати бодай слово про Волинську трагедію, вона прочитала про неї майже все. Її бібліографія налічує близько трьох тисяч позицій. За цією цифрою — не педантизм, а життєве переконання, що про трагедію, у якій гинули люди по обидва боки, не можна говорити поспіхом і впівголоса. Найпарадоксальніше в її позиції те, що вона не вірить у спільну «єдину правду» як мету. Каліщук відверто ставить під сумнів саму потребу звести українську й польську візії до одного знаменника. Важливіше, переконана вона, навчитися слухати одне одного й визнати за кожною стороною право на власний погляд, не нав’язуючи свого. Для історика це майже єретична скромність, адже йдеться не про остаточний присуд, а про здатність утримати в полі зору відразу дві правди. Криве дзеркало пам’яті Цей спосіб мислення закарбовано вже в назві її головної праці «Волинь’43: історіографічне пізнання і криве дзеркало пам’яті», що вийшла 2020 року у львівському видавництві «Простір М» під егідою Інституту української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського НАН України. На понад п’ятистах сторінках Каліщук досліджує не так самі події 1943 року, як те, що з ними робить пам’ять і як це пам’ятання спотворюється. Образ «кривого дзеркала» виказує її головну тривогу. Небезпечне не лише забуття, а й викривлена згадка, у якій кожна сторона бачить тільки власний біль. Саме тому вона однаково уважна до української та польської пам’яті й не дозволяє собі стати адвокатом жодної. Складності вона не боїться, а обороняє. В одному з інтерв’ю для «Локальної історії» дослідниця називає Волинь темою, що дамокловим мечем висить над українською і польською історіографіями. І все ж береться за неї знову і знову, бо переконана, що спрощення тут коштує надто дорого. Каліщук нагадує, що навіть найпростіше запитання про те, від чиєї руки загинула конкретна людина, рідко має просту відповідь, адже на воєнній Волині водночас діяли поліційні шуцманшафти на німецькій службі, польське підпілля, радянські партизани, українське підпілля та звичайні бандити. Там, де політик хоче почути «хто винен», історик відповідає «це складніше», і саме в цій незручній чесності її сила. Дві історіографії, дві пам’яті В іншій розмові вона без прикрас порівнює два історіографічні табори. Польські фахівці за останні роки видали тисячі праць і мають майже монолітне бачення подій, підкріплене державною політикою пам’яті та суспільним запитом. Українські історики досі «розхристані», не виробили узгодженої позиції, та й самих дослідників теми в Україні лишаються одиниці. Каліщук радше визнає слабкість власного цеху, ніж прикрасить картину, і саме в цій інтелектуальній чесності проступає її вдача. Цю асиметрію вона пояснює не провиною, а історією. У Польщі кресові й комбатантські середовища зуміли донести свій біль до всього суспільства й перетворити його на офіційну позицію держави, тоді як в Україні товариства депортованих, зокрема жертв акції «Вісла», так і не стали чинником державної політики. Через це діалог двох країн позбавлений паритету. Але навіть тут Каліщук застерігає від найлегшої спокуси мірятися, чия трагедія більша, бо таке змагання втрат вона вважає хибним шляхом. Особливо тонко вона міркує про те, чому щодо Волині спіткнулася знаменита формула «прощаємо і просимо прощення». На відміну від польсько-німецького примирення, де прощення просили безпосередні учасники подій, в українсько-польському випадку це випадає робити молодшим поколінням і людям із регіонів, яких конфлікт навіть не торкнувся. У них немає відчуття особистої провини, а отже й розуміння, чому вони мають вибачатися за те, чого не чинили. Замість дорікати, Каліщук просто називає цю прірву й тим робить її помітною. Історія як зброя Для неї історія ніколи не буває «просто минулим». Каліщук однією з перших голосно сказала, що тема Волині перестала бути регіональною і стала державною, а отже й мішенню для зовнішніх маніпуляцій. Вона прямо називає «Волинь’43» елементом гібридної війни, яку Росія розв’язала не лише проти України. Звідси й майже програмний висновок ученої про те, що рівний діалог про спільне минуле можливий лише тоді, коли з Варшавою розмовлятиме Київ, а не Луцьк чи Львів наодинці. Це позиція людини, яка бачить, як легко історію перетворюють на зброю, і свідомо відмовляється подавати набої. Шлях із Волині Цей погляд виріс із Волині й нею ж живиться. Каліщук закінчила історичний факультет тодішнього Волинського державного університету імені Лесі Українки 1998 року, а перша її дисертація 2003 року була присвячена ролі галицької інтелігенції в національному відродженні українців Волині на початку ХХ століття. До теми українсько-польського протистояння вона прийшла в докторській праці, захищеній 2013 року. Однойменна монографія «Українсько-польське протистояння на Волині та в Галичині у роки Другої світової війни: науковий і суспільний дискурси» стала фундаментом, на якому вибудувано все подальше. Сьогодні Каліщук працює професоркою кафедри історії України та археології Волинського національного університету імені Лесі Українки, входить до редколегії наукового видання «Літопис Волині» і пише не лише монографії, а й навчальні посібники для студентів-істориків. Десятки її статей зібрані в профілі Google Scholar. Мужність пам’ятати Зрештою, портрет Оксани Каліщук є портретом переконання, що пам’ять потребує не менше мужності, ніж забуття. Вона не роздає готових відповідей і не виносить вироків. Вона вчить дивитися в криве дзеркало пам’яті й усе одно намагатися розгледіти в ньому правду. Для «VolynMemory» така постать стає орієнтиром, бо саме так, без галасу й однобічності, має звучати розмова про найважче.