Дослідниця Волині Оксана Каліщук – про правду в кривому дзеркалі пам’яті

Одні дослідники поспішають із відповідями. Оксана Каліщук радше шукає правильні запитання. Перш ніж сказати бодай слово про Волинську трагедію, вона прочитала про неї майже все. Її бібліографія налічує близько трьох тисяч позицій. За цією цифрою — не педантизм, а життєве переконання, що про трагедію, у якій гинули люди по обидва боки, не можна говорити поспіхом і впівголоса. Найпарадоксальніше в її позиції те, що вона не вірить у спільну «єдину правду» як мету. Каліщук відверто ставить під сумнів саму потребу звести українську й польську візії до одного знаменника. Важливіше, переконана вона, навчитися слухати одне одного й визнати за кожною стороною право на власний погляд, не нав’язуючи свого. Для історика це майже єретична скромність, адже йдеться не про остаточний присуд, а про здатність утримати в полі зору відразу дві правди. Криве дзеркало пам’яті Цей спосіб мислення закарбовано вже в назві її головної праці «Волинь’43: історіографічне пізнання і криве дзеркало пам’яті», що вийшла 2020 року у львівському видавництві «Простір М» під егідою Інституту української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського НАН України. На понад п’ятистах сторінках Каліщук досліджує не так самі події 1943 року, як те, що з ними робить пам’ять і як це пам’ятання спотворюється. Образ «кривого дзеркала» виказує її головну тривогу. Небезпечне не лише забуття, а й викривлена згадка, у якій кожна сторона бачить тільки власний біль. Саме тому вона однаково уважна до української та польської пам’яті й не дозволяє собі стати адвокатом жодної. Складності вона не боїться, а обороняє. В одному з інтерв’ю для «Локальної історії» дослідниця називає Волинь темою, що дамокловим мечем висить над українською і польською історіографіями. І все ж береться за неї знову і знову, бо переконана, що спрощення тут коштує надто дорого. Каліщук нагадує, що навіть найпростіше запитання про те, від чиєї руки загинула конкретна людина, рідко має просту відповідь, адже на воєнній Волині водночас діяли поліційні шуцманшафти на німецькій службі, польське підпілля, радянські партизани, українське підпілля та звичайні бандити. Там, де політик хоче почути «хто винен», історик відповідає «це складніше», і саме в цій незручній чесності її сила. Дві історіографії, дві пам’яті В іншій розмові вона без прикрас порівнює два історіографічні табори. Польські фахівці за останні роки видали тисячі праць і мають майже монолітне бачення подій, підкріплене державною політикою пам’яті та суспільним запитом. Українські історики досі «розхристані», не виробили узгодженої позиції, та й самих дослідників теми в Україні лишаються одиниці. Каліщук радше визнає слабкість власного цеху, ніж прикрасить картину, і саме в цій інтелектуальній чесності проступає її вдача. Цю асиметрію вона пояснює не провиною, а історією. У Польщі кресові й комбатантські середовища зуміли донести свій біль до всього суспільства й перетворити його на офіційну позицію держави, тоді як в Україні товариства депортованих, зокрема жертв акції «Вісла», так і не стали чинником державної політики. Через це діалог двох країн позбавлений паритету. Але навіть тут Каліщук застерігає від найлегшої спокуси мірятися, чия трагедія більша, бо таке змагання втрат вона вважає хибним шляхом. Особливо тонко вона міркує про те, чому щодо Волині спіткнулася знаменита формула «прощаємо і просимо прощення». На відміну від польсько-німецького примирення, де прощення просили безпосередні учасники подій, в українсько-польському випадку це випадає робити молодшим поколінням і людям із регіонів, яких конфлікт навіть не торкнувся. У них немає відчуття особистої провини, а отже й розуміння, чому вони мають вибачатися за те, чого не чинили. Замість дорікати, Каліщук просто називає цю прірву й тим робить її помітною. Історія як зброя Для неї історія ніколи не буває «просто минулим». Каліщук однією з перших голосно сказала, що тема Волині перестала бути регіональною і стала державною, а отже й мішенню для зовнішніх маніпуляцій. Вона прямо називає «Волинь’43» елементом гібридної війни, яку Росія розв’язала не лише проти України. Звідси й майже програмний висновок ученої про те, що рівний діалог про спільне минуле можливий лише тоді, коли з Варшавою розмовлятиме Київ, а не Луцьк чи Львів наодинці. Це позиція людини, яка бачить, як легко історію перетворюють на зброю, і свідомо відмовляється подавати набої. Шлях із Волині Цей погляд виріс із Волині й нею ж живиться. Каліщук закінчила історичний факультет тодішнього Волинського державного університету імені Лесі Українки 1998 року, а перша її дисертація 2003 року була присвячена ролі галицької інтелігенції в національному відродженні українців Волині на початку ХХ століття. До теми українсько-польського протистояння вона прийшла в докторській праці, захищеній 2013 року. Однойменна монографія «Українсько-польське протистояння на Волині та в Галичині у роки Другої світової війни: науковий і суспільний дискурси» стала фундаментом, на якому вибудувано все подальше. Сьогодні Каліщук працює професоркою кафедри історії України та археології Волинського національного університету імені Лесі Українки, входить до редколегії наукового видання «Літопис Волині» і пише не лише монографії, а й навчальні посібники для студентів-істориків. Десятки її статей зібрані в профілі Google Scholar. Мужність пам’ятати Зрештою, портрет Оксани Каліщук є портретом переконання, що пам’ять потребує не менше мужності, ніж забуття. Вона не роздає готових відповідей і не виносить вироків. Вона вчить дивитися в криве дзеркало пам’яті й усе одно намагатися розгледіти в ньому правду. Для «VolynMemory» така постать стає орієнтиром, бо саме так, без галасу й однобічності, має звучати розмова про найважче.

Як українські та польські медіа розповідають про Волинь і чому це досі важливо

Волинська трагедія залишається однією з найболючіших і найбільш політизованих сторінок спільної історії України та Польщі. Понад вісімдесят років після подій 1943–1944 років два народи досі не дійшли спільного бачення – ані щодо термінології, ані щодо кількості жертв, ані щодо ступеня відповідальності кожної зі сторін. У 2026 році, на тлі довгоочікуваного відновлення ексгумаційних робіт, ця тема знову опинилася у центрі публічної дискусії – і саме медіа двох країн формують ту оптику, через яку широка аудиторія сприймає події давно минулих років. У цій статті ми порівнюємо, як українське видання «Локальна історія» та польське «Rzeczpospolita» висвітлюють Волинську трагедію – від вибору термінології до способів подачі матеріалу. А також додаємо найсвіжіші новини початку 2026 року, які показують, у який бік рухається українсько-польський діалог сьогодні. «Трагедія» vs «rzeź» Перше, що впадає в око при порівняльному аналізі – суттєва відмінність у самій кількості матеріалів. У «Rzeczpospolita» за пошуковим запитом «rzeź wołyńska» (волинська різанина) знаходимо 631 публікацію. Натомість у «Локальній історії», яка спеціалізується саме на історичній тематиці, за запитом «волинська трагедія» – лише 18 матеріалів. Така кількісна перевага польських публікацій пояснюється просто: тема Волині традиційно згадується в польському медіапросторі під час будь-якої політичної або історичної суперечки з Україною. Уже на рівні базової термінології закладається ціла світоглядна позиція. Польські медіа майже монопольно використовують слово «rzeź» (різанина) – термін з виразним негативним забарвленням, що вказує на одностороннє насильство і автоматично визначає винного. Українські видання частіше говорять про «трагедію» – слово, що передбачає взаємність болю, складність обставин, неможливість однозначних оцінок. «Локальна історія» Українське видання «Локальна історія», започатковане у 2013 році, демонструє послідовне прагнення до об’єктивного діалогу. У статті «Друге польсько-українське комюніке: “з пристрастю” до Волині, “крізь пальці” на Люблінщину та Східну Галичину» (27.01.2024) автор не виправдовує жодну зі сторін конфлікту, а підкреслює його багатогранність. Наприклад, зазначається, що «ні український народ, ні Організація нічого спільного з тими масовими вбивствами не мають», із посиланням на документи ОУН(б). Водночас автор ставить незручні запитання: «Хіба все це схоже виключно на “захист мирного населення”?» – заохочуючи читача до глибшого аналізу подій. Особливо показовим є інтерв’ю «Що не так з дослідженнями Волинської трагедії» з історикинею Оксаною Каліщук (12.10.2023). У ньому немає ані пропаганди, ані маніпуляцій – натомість матеріал насичений фактами, аргументами та намаганням уникнути категоричних суджень. У публікації «Волинь перед Волинню. Де шукати причини трагедії 1943 року» (18.07.2021) історик Богдан Гудь зміщує акцент зі «злочину» на «процес»: трагедія постає не як результат дій однієї організації, а як кульмінація багатовікових етносоціальних напружень. Показовим прикладом критичного підходу є й матеріал «Коли цифри важливі: скільки українців загинуло під час Волинської трагедії?» (07.07.2020). Автор спростовує польські перебільшення щодо «геноциду», демонструє плутанину між загиблими та евакуйованими в польських дослідженнях і доводить: Волинь – це не про винищення одного народу, а про збройний конфлікт, зумовлений боротьбою за державність. «Rzeczpospolita» Польська щоденна газета «Rzeczpospolita», заснована ще у 1920 році, належить до найвпливовіших ліберально-консервативних видань Польщі. Однак саме в темі Волинської трагедії її редакційна політика часто демонструє системне використання історії як інструменту політичного тиску. У матеріалі «Rzeź wołyńska i kwestia przyjęcia Ukrainy do UE i NATO. Co sądzą o tym Polacy?» (18.01.2025) наведено результати опитування для «Wirtualna Polska». Респондентам ставили питання: «Я не уявляю вступу України до ЄС і НАТО, поки вона не розрахується з минулим, тобто зі злочином на Волині?». Уже в самому формулюванні Волинь автоматично названо «злочином» – без уточнення, що це лише одна з інтерпретацій. Питання конструюється так, що респондент мусить погодитися з нав’язаною оцінкою. «Україна не має чого шукати в ЄС з бандеризмом» – подібні формулювання у статтях про польсько-українські відносини стали маркером медіадискурсу «Rzeczpospolita», де ідеологія українського націоналізму прямо прирівнюється до етнічних чисток без жодного контексту. Із матеріалу «Leszek Miller: Przełomu w relacjach polsko-ukraińskich nie ma i nie będzie», «Rzeczpospolita», 17.01.2025 Особливо показовою є стаття «Sławomir Mentzen: Ukraińcy traktują Polaków jak frajerów» («Українці ставляться до поляків як до дурнів», 04.03.2025). Уже в заголовку закладено ворожість – а далі автор подає весь спектр польської допомоги Україні (зброя, гроші, безкоштовне лікування) у контексті «відсутності подяки». Польський політик прямо заявляє, що Польща мала б «змусити Україну погодитись на ексгумацію та завершення культу Бандери». Це класичний приклад того, як історія використовується не для примирення, а як важіль шантажу. Одна з найбільш скандальних публікацій – «Anna Maria Żukowska porównuje Hamas do UPA. “Sceny jak podczas masakry na Wołyniu”» (11.10.2023). Польська депутатка прямо порівнює УПА з терористичним угрупованням ХАМАС: «Це такі сцени, які мали місце під час різанини на Волині». Така аналогія – маніпулятивна за визначенням: вона апелює до колективної травми, провокуючи емоційну реакцію замість критичного аналізу. Винятки, які підтверджують правило Було б несправедливо стверджувати, що «Rzeczpospolita» демонструє виключно односторонню оптику. У статті головного редактора видання Богуслава Хработи «Nie wolno huśtać polsko-ukraińską łódką» («Польсько-український човен не можна розгойдувати», 16.01.2025) звучить заклик до відповідальності: історична пам’ять не повинна переважати над безпековими інтересами регіону в умовах російської загрози. Хработа визнає, що тема Волині є болісною, але наголошує: «вміння суспільств контролювати історичні емоції є ознакою демократичної зрілості». Ще більш відверто звучить його ж стаття «Wołyń to ból, który pozwoli wyleczyć niesprawiedliwa wojna» (07.11.2024). Тут Волинь подається не як інструмент звинувачення, а як моральний виклик для обох народів. Автор пропонує власну формулу примирення – «прощаємо і просимо прощення». На жаль, такі публікації у «Rzeczpospolita» залишаються радше винятком, ніж правилом. Що пишуть українські медіа у 2026 році Весна 2026 року принесла одразу кілька знакових публікацій про Волинську трагедію в провідних українських онлайн-медіа. І хоч приводи були різні – від польової експедиції до глибинного репортажу зі свідченнями волинян – усі вони демонструють спільну рису: відмову від однозначних оцінок та готовність говорити про спільну відповідальність обох народів. У статті «Нічого не знайшли. Українсько-польська експедиція завершила пошуки жертв Волинської трагедії на Рівненщині» від 27 березня 2026 року «Громадське» (з посиланням на «Радіо Свобода») повідомляє про несподіваний результат пошуково-ексгумаційних робіт у селі Угли Сарненського району. Українська сторона фінансувала експедицію, що працювала у партнерстві з Поморським медичним університетом, проте попри обстеження всіх локацій, які польська сторона вказувала як ймовірні місця масових поховань, братських могил не виявили. Антропологи знайшли лише поодинокі людські останки на місці колишнього євангелістського німецького цвинтаря – і навіть ті потребують додаткової ідентифікації. Аналогічну подію 29 березня 2026 року висвітлило видання «Korrespondent.net» … Читати далі

Закарпаття у часи Волинської трагедії: образ Польщі на сторінках закарпатської преси 1944–1946 рр.

Друга світова війна радикально змінила політичну карту Центрально-Східної Європи. Для Закарпаття цей період став часом глибокої трансформації: край переходив від угорської та німецької окупації до радянської системи. Одним із ключових джерел для розуміння тогочасних процесів є регіональна преса – зокрема газети «Закарпатська правда» та «Закарпатська Україна», що почали виходити наприкінці 1944 року як органи Народної Ради Закарпатської України та Центрального Комітету Комуністичної Партії Закарпатської України. Аналіз випусків 1944–1946 років показує: попри близькість Волині – епіцентру українсько-польського конфлікту 1943–1944 років – ці газети практично не згадують про події Волинської трагедії. Натомість вони активно формують інший інформаційний наратив: Польща постає як новий союзник СРСР, а її політична система – як невід’ємна частина радянського геополітичного простору. Легітимізація нової влади на Закарпатті Перші післявоєнні номери газет насамперед зосереджувалися на легітимізації нової влади. У матеріалах регулярно наголошували на «визволенні» краю Червоною армією та історичній необхідності возз’єднання з Радянською Україною. Сам логотип «Закарпатської правди» містив постійний слоган: «Хай живе возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною!» Одним із символічних кроків стало затвердження державного прапора Закарпатської України. У номері «Закарпатської правди» від 14 січня 1945 року детально описували це рішення: «12 січня відбулося чергове засідання Народної Ради Закарпатської України. Народна Рада прийняла Гімн Радянського Союзу українською мовою як Гімн Закарпатської України, а також затвердила проєкт Державного прапора. Прапор являє собою червоне полотнище у співвідношенні 1:2 з написом: “Хай живе возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною!”. У верхньому лівому куті – серп і молот, над якими розташована п’ятикутна зірка». «Закарпатська правда», 14 січня 1945 р. Паралельно в пресі активно описували урочисті політичні ритуали. У номері «Закарпатської правди» від 5 січня 1945 року вміщено докладну розповідь про присягу членів Народної Ради. Стаття «На вірність Батьківщині» подавала текст присяги у піднесено-патетичному тоні: «Я, громадянин Закарпатської України, складаючи Народній Раді Закарпатської України Маніфест 1-го З’їзду Народних Комітетів Закарпатської України про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною, перед лицем своєї Батьківщини, мрію якої, скріплену кровю наших найкращих синів, я приношу зараз у жертву, присягаю на вірність моїй любій Батьківщині, своєму героїчному народу і вождю трудящих усього світу – товаришу Сталіну». «Закарпатська правда», 5 січня 1945 р. Газети не лише інформували про політичні рішення, а й формували нову систему цінностей. Радянську владу презентували як джерело соціальних прав, економічної допомоги та історичної справедливості. У січневих випусках 1945 року паралельно публікували матеріали Першого З’їзду Професійних Спілок Закарпатської України, на якому промовляв секретар ВЦРПС М. С. Хрущов, а також документи про перші заходи радянізації. Турбота про населення: пропаганда соціальної підтримки Поряд із політикою преса описувала і буденне життя краю. Випуски січня–лютого 1945 року містили повідомлення про гуманітарну допомогу населенню, відбудову інфраструктури та боротьбу з епідеміями. Особливу увагу приділяли демонстрації турботи з боку Червоної армії. У «Закарпатській правді» від 10 січня 1945 року під заголовком «Червона армія надає народу Закарпатської України братерську підтримку» повідомляли, що медичний персонал 4-го Українського фронту обстежив 64 215 жителів, що відкрито 14 лікарень та амбулаторій, проведено дезінфекцію 95 188 осель і 140 602 різних предметів. Сусіднє повідомлення Економічного бюро при Військовій Раді 4-го Українського фронту під назвою «ХЛІБ – НАРОДОВІ» прямо вказувало: «На підставі вказівок Верховного Головнокомандувача Маршала Радянського Союзу товариша СТАЛІНА про надання допомоги населенню звільнених від окупантів районів, у зв’язку з клопотанням Окружних Комітетів і Народної Ради Закарпатської України, а також зважаючи на гостру потребу населення в хлібному зерні, Командування 4-го Українського фронту відпустило додатково 183 000 пудів хлібного зерна до раніше відпущених і вже вивезених населенням 500 000 пудів. Усі ці 183 000 пудів хлібного зерна буде завезено в розпорядження Окружних Народних Комітетів до 1 лютого 1945 року за цінами вдвічі дешевшими, ніж це було за німецько-угорських окупантів». «Закарпатська правда», 10 січня 1945 р. Медичні підрозділи 4-го Українського фронту допомагали боротися з тифом та іншими інфекційними хворобами, які газета пов’язувала зі «спадщиною фашизму». Сама стаття «Червона армія надає народу Закарпатської України братерську підтримку» формулювала це так: «інфекційні захворювання, що були супутником фашистського режиму, режиму поневолення та злиднів усіх волелюбних народів світу». Усі медичні послуги для населення фронт надавав безкоштовно. Важливу роль у пропаганді відігравали історії «простих людей». Наприклад, у газеті описано долю селянина Івана Шімка із села Руське Поле, який отримав землю після конфіскації поміщицьких маєтків. Його розповідь подавали під назвою «Сім’я моя не голодуватиме більше»: «Як під час Чехословаччини, так і під час лихої мадярської окупації, ми не жили життям, гідним людини. Ми працювали, як люди, але користі з праці не мали. Вся земля була в руках поміщиків, які жили із нашої праці. Думали ми, що цій несправедливості не буде кінця. Але кінець таки настав. Принесла його доблесна Червона Армія. Тепер ми будемо господарями на своїй землі. Діти мої, яких у мене 7, не будуть такими батраками, як їх батько. Я мав лишень 1 угор землі. Тепер наш сільський Народний Комітет уділить мені з поміщицької землі стільки, скільки потрібно для щасливого життя. Сім’я моя не голодуватиме більше». Іван Шімко, с. Руське Поле. «Закарпатська правда», січень 1945 р. Польща як «визволена» країна: наступ Червоної армії Попри локальний характер закарпатських газет, значна частина матеріалів була присвячена міжнародним подіям – насамперед ситуації в Польщі. Саме ця тема займає одне з центральних місць у випусках 1945 року. Газети детально повідомляли про наступ радянських військ на польській території та звільнення великих міст. Уже 14 січня 1945 року в газеті виходить заголовкова стаття «Велика перемога Червоної армії – 20 залпів із 224 гармат» про взяття м. Кельце. Через кілька днів – 19–21 січня – «Закарпатська правда» виходить із масштабними матеріалами «Нові блискучі перемоги – Варшава–Ченстохов–Макув» (про звільнення столиці Польщі 17 січня 1945 року) та «Червона армія переможно наступає» (про взяття Лодзі, Кракова, Кошице, Тільзита). Ці події подавали як визволення Польщі від нацистської окупації. У текстах неодноразово наголошували на вирішальній ролі Червоної армії. У вітанні Й. Сталіна польському політику Б. Беруту з нагоди визволення Варшави, опублікованому в «Закарпатській правді» 21 січня 1945 року, читаємо: «Великою радістю переповнені серця радянських людей у зв’язку зі звільненням нашої рідної столиці Варшави. Польський народ ніколи не забуде, що він здобув свободу та можливість відновлення свого незалежного державного життя завдяки блискучим перемогам Червоної армії та всьому радянському народові». Й. Сталін – Б. Беруту, 19 січня 1945 р. «Закарпатська правда», 21 … Читати далі