Володимир В’ятрович не потребує довгих представлень. Історик, дослідник українського визвольного руху, колишній голова Інституту національної пам’яті та народний депутат, – він роками працює над тим, аби повернути українській історії її справжнє обличчя, очищене від упереджень і стереотипів.
16 квітня в Ужгороді В’ятрович презентував книгу «Генерал Кук. Біографія покоління УПА». Це не просто життєпис останнього командира повстанців, а й смілива спроба спростувати радянські міфи про повстанців.
Після презентацї вдалося поспілкуватися з Володимиром. У своєму розлогому коментарі він пояснює, чому термін «війна» є більш влучним за «трагедію», та як сучасні польські політики маніпулюють цифрами жертв.
На думку дослідника, результатом цієї складної історичної дискусії має бути не пошук «переможця» у давній війні, а усвідомлення ціни помилок обома народами. Відмова від мови політичних ультиматумів на користь сухої мови фактів та архівних документів – це не «поступка» сусідам, а ознака зрілої нації. Сьогодні, коли Україна знову бореться проти тоталітарного агресора, розуміння того, як внутрішні чвари минулого відкривали шлях окупантам – не просто історичне знання, а питання національного виживання. Вшанування жертв з обох сторін може стати фундаментом для спільного майбутнього, де історія більше не буде зброєю в руках політиків.
Далі – пряма мова Володимира В’ятровича.
Зміна парадигми: війна, а не «різня.
Я переконаний, що є всі підстави говорити про війну між українським і польським підпіллям. По суті, вона стала продовженням першої війни 1918–1919 років, яка закінчилася поразкою українців. Територія протистояння та цілі, які ставили перед собою сторони, майже повністю збігалися.
Використання терміна «Друга польсько-українська війна» замість «Волинської трагедії» (і тим паче некоректної «Волинської різні») докорінно змінює перспективу дослідника. Це дозволяє побачити взаємний характер дій та значно розширити географічні й хронологічні межі. Концепція «геноциду», яку зараз нав’язують польські еліти, штучно звужує фокус лише до Волині 1943 року, де поляки справді постраждали найбільше. Але якщо ми подивимося на 1944 рік на Холмщині, то побачимо, що там абсолютна більшість жертв – українці. Конфлікт охоплював і Галичину, і теперішню східну Польщу. Масові вбивства почалися ще у 1942-му, а завершилися лише у 1947 році з проведенням операції «Вісла».
Питання відповідальності
Чи можемо ми сьогодні визнавати провину окремих командирів УПА? Звичайно. Це була війна, а під час війни, на жаль, стаються воєнні злочини. Дії окремих повстанських командирів, які вбивали цивільне населення, мають бути кваліфіковані саме так. Але це правило повинно працювати дзеркально: воєнні злочини чинили й командири польського підпілля – АК [Примітка: Армія Крайова, збройні сили польського підпілля під час Другої світової війни].
Питання кількості жертв також залишається заручником політичних маніпуляцій. Зараз єдиний серйозний проєкт із підрахунку втрат реалізується на базі Українського католицького університету (УКУ). Отримані дані суттєво відрізняються від цифр, зафіксованих у польських політичних деклараціях. Це не 100 тисяч загиблих поляків – наразі документально підтверджується понад 30 тисяч убитих поляків та від 10 до 20 тисяч убитих українців. Це співвідношення зовсім не таке, як хотілося б прихильникам концепції «геноциду».
Де шукати істину: в старих документах, спогадах, могилах?
Для глибокого розуміння теми я раджу звертатися передусім до документів структур, що брали участь у конфлікті. Документи українського підпілля практично повністю опубліковані, зокрема, у збірнику «Польсько-українські стосунки 1942–1947 рр.», де зібрано близько тисячі сторінок джерел.
З польськими архівами ситуація складніша. Там свідомо робиться акцент на спогадах, записаних через десятиліття після подій. Такі свідчення часто емоційно забарвлені та підігнані під сучасний політичний контекст. Натомість надзвичайно цікавий пласт інформації дають німецькі документи, вивезені після війни до США. Вони чітко фіксують двосторонність протистояння. Також ми маємо продовжувати роботу з радянськими архівами в Україні, хоча частина важливих матеріалів досі залишається закритою в Москві.
Чи можна було уникнути зіткнення?
На жаль, конфлікт був майже неминучим. Територіальна суперечка 1919 року не була розв’язана, лише поставлена на паузу. Українці прагнули реваншу за поразку, а поляки намагалися остаточно асимілювати українське населення.
Тоталітарні режими, як Третій Рейх та СРСР, безумовно, виступили каталізаторами, провокуючи обидві сторони. Проте коріння ворожнечі було внутрішнім. Парадокс у тому, що, будучи неминучою, ця війна водночас була абсолютно безглуздою з погляду національних інтересів обох народів. Вона лише виснажила обидва рухи опору, що врешті-решт дозволило комуністичному режиму легко розчавити і польське, і українське підпілля.
Заполітизована пам’ять
Правда ніколи не шкодить. Тому про події минулого, якими б важкими вони не були, треба говорити саме правду, незалежно від того, як її сприймають інші сторони. На жаль, конфлікт навколо Волині сьогодні надзвичайно заполітизований, особливо в Польщі. Саме там політики стали головними речниками теми минулого, що є докорінно неправильним. Вони намагаються здобувати політичні дивіденди і, варто визнати, здобувають їх. Один із яскравих прикладів – теперішній президент Польщі Кароль Навроцький, який значною мірою побудував свою кар’єру на цій темі.
Нам слід говорити про події на Волині як про жахливий міжнаціональний конфлікт, який, проте, не є унікальним. Подібні зіткнення часто відбувалися між сусідніми народами в часи великих геополітичних зсувів.