Експертний коментар

Микола Кучерепа належить до тих українських істориків, для кого Волинь – не лише тема наукових публікацій, а й частина власної родинної пам’яті. Його батьки походять із села Сколошів біля Перемишля, де в 1944-1945 роках польські воєнізовані формування полювали на українські родини, і саме батькові розповіді про ті події привели майбутнього дослідника до вивчення українсько-польських відносин ХХ століття. Сьогодні він – професор Волинського національного університету імені Лесі Українки, керівник наукової школи «Історія українсько-польських відносин у XX ст.» та Центру українсько-польських досліджень, автор понад 300 наукових праць. У 1996-2006 роках Микола Кучерепа організовував міжнародні наукові семінари «Україна – Польща: важкі питання», за підсумками яких вийшло дванадцять томів матеріалів. Спілкуємося з істориком про джерела й архіви, про термінологічну дискусію «трагедія чи геноцид», про «третю силу» конфлікту, та про те, чому антиупівська риторика так глибоко вкорінена в польській свідомості. – Як так вийшло, що саме Волинська трагедія стала центральною темою вашої наукової кар’єри? Це був свідомий вибір чи звичайний інтерес? – Це був свідомий вибір. В дитячі і юнацькі роки мені батько розповідав, як у 1944-1945 роках польські воєнізовані формування (польські банди, батько називав конкретну банду під керівництвом Яреми Слєпого) знущалися з українців. Мої батьки жили в с. Сколошів біля Перемишля, це тепер Польща. Село було переважно українським, але були і польські родини. Ця банда щовечора чи щоночі приходила до батьків і забирала з дому все, що їй подобалося. Одного разу вночі ця банда вдерлася до хати і хотіла застрілити з рушниці мою маму з маленькими дітками (старшій моїй сестрі Любі в цей час було півтора роки, а Миросі – 4 місяці). Але в цей день вони їх пощадили. Батько жодної ночі не ночував удома, а змушений був переховуватися, бо якби поляки застали його вдома, то обов’язково вбили б. Такі розповіді змусили мене задуматися над причинами такої ворожнечі. На викладацькій роботі в університеті я вже зробив свій вибір на користь дослідження українсько-польських відносин у ХХ столітті. – Що було найскладнішим для вас у дослідженні Волинської трагедії – архіви, пошук свідків, термінологічні дискусії чи щось інше? – Волинська трагедія – це цілий комплекс проблем. Думаю, що ще довго історики, юристи, політики будуть займатися волинською різнею. Для об’єктивного відтворення цих трагічних подій важливий комплекс вірогідних джерел, насамперед архівних. На жаль, багато з них знаходиться за межами України, особливо в росії. Сьогодні свідків подій уже майже не залишилося. Тож потрібно використовувати ті, які вже записані та опубліковані. На жаль, українська влада майже не виділяє коштів на дослідження, які продовжують залишатися справою окремих ентузіастів. У Польщі на дослідження виділяються величезні кошти. Найскладнішим є те, що багато політиків не дослухаються до пропозицій істориків, а на Волинській трагедії, історії УПА намагаються здобути собі політичні дивіденди. – Чим ви найбільше пишаєтеся зі своєї праці – конкретним текстом, семінаром, рішенням, яке вдалося відстояти? – Я був у 1996-2006 рр. організатором міжнародних наукових семінарів «Україна – Польща: важкі питання», у яких брали участь не лише історики з України і Польщі, а й зі США, Німеччини, Франції, Великої Британії. У багатьох питаннях ми досягали узгоджень і порозумінь, а деякі питання потребували подальшої розробки. Ми опублікували 12 томів матеріалів цих наукових форумів. Ці матеріали є актуальними сьогодні. Їх потрібно вивчати, робити з них правильні висновки. Думаю, що працями цих семінарів можна пишатися. – Як відбувалися перші зустрічі з польськими колегами? Чи була якась напруга і як вдавалося її долати прямо за столом переговорів? – Перша зустріч українських і польських істориків відбулася у червні 1994 року у мальовничому передмісті Варшави – Підкові Лєсній, організованій польським осередком «Karta». На цій зустрічі історики дискутували над складними питаннями спільної історії, опрацювали перелік тем, які потрібно спільно досліджувати. Ці теми не повинні нас ділити, а сприяти виробленню спільних поглядів на важкі питання українсько-польської історії. Зустріч завершилася підписанням спільного комюніке. На цій зустрічі ми приглядалися до польських істориків, їхньої методології, а вони до нас. Була надія на подальшу творчу співпрацю. На цій зустрічі до мене підійшов польський ветеран і почав вимагати, щоб я віддав йому ногу. Я не зрозумів його, оскільки подумав, що він шукає свою милицю. Я відповів, що його милиці не бачив і не знаю, де вона. Але ветеран продовжував, що під час війни він проживав у селі поблизу Рожищ (містечко неподалік Луцька) і підірвався на міні, яка відірвала йому ногу. Я ввічливо пояснив йому, що мене у цей час ще й на світі не було і я до цього інциденту ніякого відношення не маю. А міна, на якій він підірвався, могла бути закладена будь-ким – нацистськими окупантами, червоними партизанами, польськими воєнізованими формуваннями, бійцями УПА чи якоюсь невідомою особою. Він твердив далі: «Ні, це могли зробити лише українці». Продовження такого діалогу могло завершитися конфліктом, на що й розраховував польський комбатант. Але мене виручив тодішній український дипломат Теодозій Старак, який сказав, що вже час виїжджати на зустріч із представниками Об’єднання українців у Польщі. Так «дружня» бесіда із поляком перервалася. – На семінарах практикували протоколи узгоджень – фіксацію точок згоди та розбіжностей. Чи вдалося за ці роки справді закрити одне зі спірних питань, наприклад, щодо кількості жертв? – Так, дійсно, на кожному науковому семінарі ми виробляли протоколи узгоджень і розбіжностей. Робота над ними була дуже важка. Боротьба йшла не лише за кожне слово, а за кожну кому чи крапку. Проєкти протоколів мали виробляти доповідачі, які виступали з окремих тем. Потім ці проєкти виносилися в залу для спільного обговорення. У результаті гострих дискусій ми досягали компромісів. Багато спірних позицій вдалося узгодити, а неузгоджені виносилися на подальше опрацювання. На жаль, до більшості наших пропозицій політики, особливо польські, не дослухаються. – Про що ви, можливо, шкодуєте, що не додали або не встигли опрацювати в рамках семінарів? Яка тема, на ваш погляд, залишилася недостатньо розкритою? – Будь-яка історична проблема не може бути повністю висвітлена в одній чи декількох публікаціях. Наприклад, проблема «волинської різні» не сходить зі шпальт польських медіа. На мою думку, політики спеціально її роздмухують, про що свідчить новий скандал із присвоєнням українському військовому підрозділу назви «Героїв УПА». Залишається недостатньо вивченою проблема політики польських урядів щодо українців Волині, Галичини, Холмщини, Підляшшя, Засяння у міжвоєнний період 1918-1939 рр., ролі третьої сили в розпалюванні українсько-польської ворожнечі. Більшої уваги вчених потребують проблеми, пов’язані з перебігом конфлікту … Читати далі