Микола Кучерепа належить до тих українських істориків, для кого Волинь – не лише тема наукових публікацій, а й частина власної родинної пам’яті. Його батьки походять із села Сколошів біля Перемишля, де в 1944-1945 роках польські воєнізовані формування полювали на українські родини, і саме батькові розповіді про ті події привели майбутнього дослідника до вивчення українсько-польських відносин ХХ століття.
Сьогодні він – професор Волинського національного університету імені Лесі Українки, керівник наукової школи «Історія українсько-польських відносин у XX ст.» та Центру українсько-польських досліджень, автор понад 300 наукових праць. У 1996-2006 роках Микола Кучерепа організовував міжнародні наукові семінари «Україна – Польща: важкі питання», за підсумками яких вийшло дванадцять томів матеріалів.
Спілкуємося з істориком про джерела й архіви, про термінологічну дискусію «трагедія чи геноцид», про «третю силу» конфлікту, та про те, чому антиупівська риторика так глибоко вкорінена в польській свідомості.
– Як так вийшло, що саме Волинська трагедія стала центральною темою вашої наукової кар’єри? Це був свідомий вибір чи звичайний інтерес?
– Це був свідомий вибір. В дитячі і юнацькі роки мені батько розповідав, як у 1944-1945 роках польські воєнізовані формування (польські банди, батько називав конкретну банду під керівництвом Яреми Слєпого) знущалися з українців. Мої батьки жили в с. Сколошів біля Перемишля, це тепер Польща. Село було переважно українським, але були і польські родини. Ця банда щовечора чи щоночі приходила до батьків і забирала з дому все, що їй подобалося. Одного разу вночі ця банда вдерлася до хати і хотіла застрілити з рушниці мою маму з маленькими дітками (старшій моїй сестрі Любі в цей час було півтора роки, а Миросі – 4 місяці). Але в цей день вони їх пощадили. Батько жодної ночі не ночував удома, а змушений був переховуватися, бо якби поляки застали його вдома, то обов’язково вбили б. Такі розповіді змусили мене задуматися над причинами такої ворожнечі. На викладацькій роботі в університеті я вже зробив свій вибір на користь дослідження українсько-польських відносин у ХХ столітті.
– Що було найскладнішим для вас у дослідженні Волинської трагедії – архіви, пошук свідків, термінологічні дискусії чи щось інше?
– Волинська трагедія – це цілий комплекс проблем. Думаю, що ще довго історики, юристи, політики будуть займатися волинською різнею. Для об’єктивного відтворення цих трагічних подій важливий комплекс вірогідних джерел, насамперед архівних. На жаль, багато з них знаходиться за межами України, особливо в росії. Сьогодні свідків подій уже майже не залишилося. Тож потрібно використовувати ті, які вже записані та опубліковані. На жаль, українська влада майже не виділяє коштів на дослідження, які продовжують залишатися справою окремих ентузіастів. У Польщі на дослідження виділяються величезні кошти. Найскладнішим є те, що багато політиків не дослухаються до пропозицій істориків, а на Волинській трагедії, історії УПА намагаються здобути собі політичні дивіденди.
– Чим ви найбільше пишаєтеся зі своєї праці – конкретним текстом, семінаром, рішенням, яке вдалося відстояти?
– Я був у 1996-2006 рр. організатором міжнародних наукових семінарів «Україна – Польща: важкі питання», у яких брали участь не лише історики з України і Польщі, а й зі США, Німеччини, Франції, Великої Британії. У багатьох питаннях ми досягали узгоджень і порозумінь, а деякі питання потребували подальшої розробки. Ми опублікували 12 томів матеріалів цих наукових форумів. Ці матеріали є актуальними сьогодні. Їх потрібно вивчати, робити з них правильні висновки. Думаю, що працями цих семінарів можна пишатися.
– Як відбувалися перші зустрічі з польськими колегами? Чи була якась напруга і як вдавалося її долати прямо за столом переговорів?
– Перша зустріч українських і польських істориків відбулася у червні 1994 року у мальовничому передмісті Варшави – Підкові Лєсній, організованій польським осередком «Karta». На цій зустрічі історики дискутували над складними питаннями спільної історії, опрацювали перелік тем, які потрібно спільно досліджувати. Ці теми не повинні нас ділити, а сприяти виробленню спільних поглядів на важкі питання українсько-польської історії. Зустріч завершилася підписанням спільного комюніке. На цій зустрічі ми приглядалися до польських істориків, їхньої методології, а вони до нас. Була надія на подальшу творчу співпрацю. На цій зустрічі до мене підійшов польський ветеран і почав вимагати, щоб я віддав йому ногу. Я не зрозумів його, оскільки подумав, що він шукає свою милицю. Я відповів, що його милиці не бачив і не знаю, де вона. Але ветеран продовжував, що під час війни він проживав у селі поблизу Рожищ (містечко неподалік Луцька) і підірвався на міні, яка відірвала йому ногу. Я ввічливо пояснив йому, що мене у цей час ще й на світі не було і я до цього інциденту ніякого відношення не маю. А міна, на якій він підірвався, могла бути закладена будь-ким – нацистськими окупантами, червоними партизанами, польськими воєнізованими формуваннями, бійцями УПА чи якоюсь невідомою особою. Він твердив далі: «Ні, це могли зробити лише українці». Продовження такого діалогу могло завершитися конфліктом, на що й розраховував польський комбатант. Але мене виручив тодішній український дипломат Теодозій Старак, який сказав, що вже час виїжджати на зустріч із представниками Об’єднання українців у Польщі. Так «дружня» бесіда із поляком перервалася.
– На семінарах практикували протоколи узгоджень – фіксацію точок згоди та розбіжностей. Чи вдалося за ці роки справді закрити одне зі спірних питань, наприклад, щодо кількості жертв?
– Так, дійсно, на кожному науковому семінарі ми виробляли протоколи узгоджень і розбіжностей. Робота над ними була дуже важка. Боротьба йшла не лише за кожне слово, а за кожну кому чи крапку. Проєкти протоколів мали виробляти доповідачі, які виступали з окремих тем. Потім ці проєкти виносилися в залу для спільного обговорення. У результаті гострих дискусій ми досягали компромісів. Багато спірних позицій вдалося узгодити, а неузгоджені виносилися на подальше опрацювання. На жаль, до більшості наших пропозицій політики, особливо польські, не дослухаються.
– Про що ви, можливо, шкодуєте, що не додали або не встигли опрацювати в рамках семінарів? Яка тема, на ваш погляд, залишилася недостатньо розкритою?
– Будь-яка історична проблема не може бути повністю висвітлена в одній чи декількох публікаціях. Наприклад, проблема «волинської різні» не сходить зі шпальт польських медіа. На мою думку, політики спеціально її роздмухують, про що свідчить новий скандал із присвоєнням українському військовому підрозділу назви «Героїв УПА». Залишається недостатньо вивченою проблема політики польських урядів щодо українців Волині, Галичини, Холмщини, Підляшшя, Засяння у міжвоєнний період 1918-1939 рр., ролі третьої сили в розпалюванні українсько-польської ворожнечі. Більшої уваги вчених потребують проблеми, пов’язані з перебігом конфлікту між поляками і українцями на Холмщині, Перемишльщині у 1944-1947 рр., а також із акцією «Вісла» 1947 року.
– На вашу думку, яка дезінформація щодо Волинської трагедії є найбільш абсурдною або найбільш небезпечною і чому вона досі працює?
– Важливими є проблеми, пов’язані з кількістю втрат поляків і українців у роки Другої світової війни. Деякі польські політики та історики значно завищують втрати польської сторони і надзвичайно зменшують число українських втрат. По-друге, злочини поляків проти українців вони намагаються виправдати так званими «відплатними акціями». Проте вбивство цивільної особи за будь-яких приводів залишається злочином. Про це потрібно пам’ятати і українцям, і полякам. Польська сторона намагається замовчувати нетолерантні дії офіційної влади, які інколи мали злочинний характер проти українців у міжвоєнний період (Ризький мир 1921 року, пацифікації в Галичині 1930 року, створення концтабору в Березі Картузькій 1934 р., руйнування православних святинь на Холмщині і Підляшші у 1938 р. та ін.). Цей перелік є значно ширшим.
– Ви вказуєте на «потрійну окупацію» Волині як на контекст трагедії. Чи достатньо досліджено роль радянських спецслужб у розпалюванні польсько-українського конфлікту, чи цей аспект досі залишається в тіні?
– Дійсно, ця проблема українськими істориками донедавна не вивчалася. Як відомо, у роки Другої світової війни на Волині діяли щонайменше чотири військово-політичні сили. Це німецькі окупанти, червоні партизани, польські воєнізовані формування, загони УПА. Окрім цього, тут перебували і діяли бульбівці (загони Тараса Бульби-Боровця), російські козаки, угорські військові підрозділи, окремі кримінальні банди. Тепер з’явилися деякі публікації про «третю силу» українсько-польського конфлікту, зокрема публікації проф. Володимира Трофимовича з Острога. Роль червоних партизанів, німецької окупаційної влади у розпалюванні міжнаціонального конфлікту вивчена недостатньо. Це пояснюється недоступністю для українських істориків російських архівів. Залишаються джерельною пустелею для наших вчених архіви Німеччини, Великої Британії, Канади, США.
– Що, на вашу думку, ще потрібно дослідити в темі Волинської трагедії? Можливо, є якась деталь чи пласт, який здається незначним, але насправді міг би змінити розуміння подій?
– Потрібно польських політиків провчити раз і назавжди, як носіїв односторонньої «правди». Президент Польщі, історик Кароль Навроцький нещодавно мав необережність наїхати на військовий підрозділ, якому президент України присвоїв назву «Героїв УПА». Це колосальна база для його критики, а через нього – і йому подібних. Це втручання у внутрішні справи суверенної України. Навіть на основі цієї інформації час українській стороні зрозуміти, що антиупівська риторика не є чимось фрагментарним та випадковим. Вона є важливою частиною національної свідомості поляків. Через цю риторику більшість поляків усвідомлюють себе поляками. Витерти цей елемент зі свідомості поляків не вдасться найближчим часом. Тому залишається застосовувати заходи на послаблення, нівелювання цієї риторики. Деякі українські правники пропонують перевести проблему «волинської різні» в правову площину. Потрібно домагатися створення двох змішаних слідчих груп з розслідування злочинів як з польського, так і з українського боків. Якщо справа піде в правовому вимірі, навіть на стадії процесу, навроцькі позамовкають.
З точки зору верховенства права, винуватість може встановити лише суд. Антиукраїнська риторика в Польщі є яскравим порушенням принципу верховенства права, з приводу чого міг би бути позов якоїсь громадської організації чи навіть авторитетної особи до Навроцького у міжнародному кримінальному суді.
– Як ви ставитеся до термінологічної дискусії «трагедія чи геноцид»? Чи варто досліднику взагалі займати позицію, чи краще описувати механізми подій без оціночних ярликів?
– Термін «геноцид» – цілеспрямовані дії з метою повного або часткового знищення національних, етнічних, расових груп населення чи народів – є поняттям кримінального права. Після прийняття Резолюції ООН кримінальне законодавство багатьох держав містить визначення та заборону геноциду. В Україні згідно з Кримінальним кодексом від 2001 року є стаття 442 «Геноцид». Геноцид як міжнародний злочин уперше було визначено в Міжнародній Резолюції ООН 1946 року. У 1948 році було ухвалено «Конвенцію про попередження і покарання злочину геноциду». Також формулювання геноциду закріплене в ст. 6 Римського статуту МКС (Міжнародного кримінального суду). Історики мають описувати явище, а правники – створити доказову правову базу для притягнення винних у геноциді до кримінальної відповідальності.
– Які ще дослідження ви б хотіли провести, якби мали необмежений час і ресурси? Що залишається у списку незробленого?
– Це дуже складне питання. Хотілося б багато чого ще зробити. Для мене важливою залишається проблема волинського воєводи Генрика Юзевського і його «волинської політики». Хочеться глибше вникнути в причини невдачі цієї політики, винести з неї відповідні уроки. Чому українська Волинь не сприйняла ідеї воєводи українсько-польського співжиття?
– Чи може дослідження Волинської трагедії колись стати «чистою наукою», позбавленою політичного й емоційного забарвлення? Чи це назавжди залишиться «живою історією»?
– Історична наука повинна бути об’єктивною. Але такою вона не є. Кожен історик – це індивід, який переживає за своїх героїв, деяким він симпатизує, до інших має антипатію. Це природно. Думаю, що політики ще довго матимуть вплив на проблему «волинської трагедії». Чистою наукою історія стане не скоро.
– Що б ви порадили молодому досліднику, який береться за цю тему сьогодні? Яких помилок найчастіше припускаються на початку?
– Молоді за справу потрібно братися без максималізму, навчитися відбирати й аналізувати джерела, розширювати методологічний інструментарій, бути безбоязним дослідником. Навчитися долати перешкоди.
Розмова з Миколою Кучерепою показує, що Волинська трагедія залишається не лише предметом наукових суперечок, а й живою пам’яттю, яку легко перетворити на політичний інструмент. Історик наголошує: справжнє порозуміння можливе тоді, коли обидві сторони спираються на джерела й архіви, а не на завищені цифри та односторонні оцінки.