Свідчення

Павел Боболович один із небагатьох медійників Польщі, який цілеспрямовано та послідовно висвітлює українську тематику з 2013 року – від подій Євромайдану до повномасштабного вторгнення Росії. Журналістський досвід, присутність і глибоке занурення в український контекст роблять його думки важливими для розуміння того, як сучасні польські медіа працюють із сучасними й історичними темами, як Волинська трагедія. Обговорення таких драматичних подій – не лише данина пам’яті предків. Це вміння розрізняти факти й маніпуляції, а також чути одне одного. З Павелом Боболовичем говоримо про те, чому висвітлення складних тем у медіа й суспільстві загалом важливе, та як воно створює підґрунтя для взаєморозуміння в майбутньому. Журналісти, політики, історики – три різні голоси про Волинь – Чи є, на вашу думку, різниця між тим, як про Волинь говорять журналісти, і як про неї говорять політики? – Так, я вважаю, що різниця дійсно є. Більше того, можна навіть виокремити третю категорію – історики. Якщо говорити про професійний підхід, то він найчастіше властивий саме історикам. Однак більшість із них не вважає, що цю тему потрібно постійно висвітлювати у медіа. Журналісти, звісно, мають передавати те, що говорять історики, але на практиці часто виходить, що транслюють передусім інтереси політиків. Останні завжди шукають факти або інтерпретують їх так, щоб викликати інтерес, емоції чи суперечності, і привернути до себе увагу. – Наскільки важливу роль відіграють медіа у збереженні пам’яті про Волинську трагедію сьогодні в Польщі і в Україні? – Я думаю, що коли ми говоримо про журналістику та загалом про інформаційний простір, то, окрім журналістів, варто враховувати ще один судовий фактор. Це люди, які пишуть про цю тему, хоча не є журналістами і взагалі не належать до медіагалузі. Проте вони також формують інформаційне поле. І це насправді створює загальну картину, яка потім впливає на все суспільство, включно з тими, хто ухвалює рішення. Це має реальний вплив і на процеси, пов’язані з вшануванням пам’яті Волинської трагедії, і на дослідження подій 1940-х років. Часто це може навіть заважати процесу. Водночас я бачу тут і певні позитивні явища: ця тема викликає реальний інтерес. Бо упродовж багатьох років, з різних причин, поляки про неї знали дуже мало. Ми маємо пам’ятати, що обидва народи вийшли з комуністичного періоду, коли ця тема фактично не була відома ні в Польщі, ні в Україні. Люди, які були свідками тих подій, з різних причин про це не говорили. Тому цю тему ми можемо по-справжньому досліджувати лише з 1990-х років. Для поляків вона з самого початку була дуже важливою, а для українців – ні. І якби не сучасний інформаційний простір, українці, можливо, взагалі не усвідомили б, наскільки важливою ця тема є для поляків. Волинська трагедія стосується пам’яті лише невеликої частини українського суспільства. Більшість українців не була причетна до тих подій і не пов’язана з історичними процесами. Тому їм важко збагнути, чому поляки приділяють цьому таку значну увагу. Це зрозуміло. Якщо ти народився, наприклад, у Кривому Розі, і це не тільки про президента України, це про цілий регіон, то складно уявити, що відбувалося на Волині чи в Галичині в 1940-х роках. Так само непросто уявити, що ці території сучасної України до Другої світової війни входили до складу польської держави й функціонували в польській системі безпеки, економіки, освіти. Українцям природно складно це відчути, бо значна частина України жила у реаліях Радянського Союзу. Там сформувалася інша колективна пам’ять. Тож маємо ситуацію, коли є дві різні історичні пам’яті – і серед поляків, і серед українців. На жаль, дуже швидко на цю пам’ять наклалися політичні чинники, спроби використання теми, маніпуляції, і не лише в польсько-українських відносинах. Немає жодних сумнівів, що саме Москва сьогодні найбільше користується цією темою і найактивніше впливає на її трактування, всупереч фактам, які маємо зараз, і всупереч історичним даним. І робить усе, щоб, не дай Боже, не допустити розмови про можливу роль Радянського Союзу в подіях 1940-х років. Непорозуміння є наслідком поганого знання історії, політики та інформаційних війн   – Як так сталося, що тема Волинської трагедії досі маловідома для багатьох українців, і як на її сприйняття вплинули політичні процеси, зокрема робота спільної українсько-польської групи істориків, створеної у 2014 році? – У вашому запитанні є багато аспектів, які одразу викликають дискусію. Наприклад, для багатьох поляків слово «конфлікт» у контексті подій 1940-х років є неприйнятним. В українському дискурсі переважно використовується термін «трагедія», і я також щойно ним скористався. Раніше обидві сторони часто вживали слово «різня». Коли польський парламент ухвалив рішення називати ці події геноцидом, українці поступово відійшли від терміна «різня» і частіше почали застосовувати поняття «трагедія». Натомість слово «конфлікт» – це вже інший підхід. Його активно просував Володимир В’ятрович, стверджуючи, що події на Волині були фактично польсько-українською війною. Я не хочу входити в суто історичні суперечки, не тому, що вони не важливі, а тому, що я не історик і не маю авторитету у цій сфері. Але як ви згадали про період після 2014 року, варто зазначити: спроби виробити спільне бачення Волинських подій робилися неодноразово і значно раніше. На різних рівнях польські та українські середовища намагалися вести діалог, шукати формат, у якому можна говорити про Волинь. І на історичному рівні така співпраця триває й сьогодні. На момент нашої розмови у Польщі й Україні проходять спільні зустрічі істориків, де обговорюють, як говорити про Волинь, які терміни застосовувати, які принципи мають бути спільними. Звісно, різниця в підходах є і вона очевидна. Період після 2014 року додав багато нових факторів, які вплинули на інформаційний простір. Це і внутрішні політичні обставини, і, без сумніву, російські провокації. Найгіршим епізодом, який суттєво напружив польсько-українські стосунки, стала так звана «Пам’ятникова війна». Вона була напряму пов’язана з темою Волині в Польщі та з темою вшанування Української повстанської армії в Україні. У певний момент і в Польщі, і в Україні почали руйнувати пам’ятники, важливі для обох народів. У Польщі було знищено понад десяток місць пам’яті, пов’язаних з українською історичною спадщиною. В Україні кілька пам’ятників, і не лише тих, що стосувалися Волинської трагедії. Було навіть осквернено меморіал у Биківні під Києвом, місце поховання українців та поляків, убитих сталінським режимом, а також частини польських жертв Катині, яких розстрілювали у київських тюрмах і ховали у Биківнянському лісі. Цей меморіал є спільним, польсько-українським, і на ньому щороку вшановують жертв представники обох держав. У 2018 році тут з’явилися провокаційні … Читати далі