Олександр Ольховський – не професійний історик і не науковець. Він колишній працівник карного розшуку, дослідник-аматор, якого доля і власний біль змусили стати хранителем пам’яті. Його родина пережила евакуацію часів Першої світової, голод у Поволжі, втечу під кулями у 1944-му і загибель рідних від рук сусідів. Роками він збирає фотографії, документи, свідчення… Це не хобі, а повернення боргу перед тими, чиї обличчя колись валялися під дощем у розібраних хатах на Волині.
Далі – пряма мова Олександра Ольховського.
Дитинство серед руїн пам’яті
– Я народився і виріс у Кладневі, маленькому селі, яке в радянські часи визнали «неперспективним». На моїх очах воно розвалювалося. Школу закрили, будуватися заборонили, а з середини 70-х років люди почали масово виїжджати. Хати розбирали, перевозили або продавали.
Найбільше мене дивувало, як люди ставилися до своєї пам’яті. Тоді була традиція вішати родинні фотографії на стіни в рамках під склом. Коли хати розбирали, нові власники на ці знімки та старі речі не звертали жодної уваги. Мені було до сліз шкода, бо знімають дах, а під дощем чи снігом валяються безцінні фотографії часів Першої світової війни, люди в мундирах, старі документи. Моя бабуся завжди казала: «Чужого не бери», і я стояв, хлопчиною, з очима, повними сліз, дивлячись на ці покинуті, забуті обличчя, які розмивала вода. Згодом моя робота в карному розшуку лише зміцнила це відчуття. Досвід слідчого навчив мене, що навіть через десятиліття одна деталь може змінити всю картину – як знайдена газета, що допомогла мені встановити особу вбитої людини, коли експерти помилилися.
Корені та вигнання
Колись наш край був зовсім іншим. Маленьке село Іщів не мало ні церкви, ні школи, ні навіть цвинтаря, а в 1938 році воно підпало під «комасацію» і багато людей перейшло до Коритниці. Сама ж Коритниця вважалася містечком, там жили ремісники, були православна та польська церкви, синагога, великі кладовища. А в сусідньому Кладневі була школа, де директором працював надзвичайно інтелігентний чоловік на прізвище Вербицький. Саме його родина виховала мого діда, який рано залишився сиротою. Тоді люди вміли гарно господарювати і навіть вишукано одягатися, як я бачу на старих весільних знімках.
Але спокій був недовгим. Ще в 1914 році, за наказом царя, щоб уберегти людей від війни, нашу родину вивезли в глибокий тил, у Саратовську губернію. Дід розказував, що до революції там жилося нормально: діти ходили до школи, вчилися каліграфії. Там навіть була літня резиденція імператора Миколи II, і мої старші родички сипали квіти перед ним, коли він приїжджав. У мене досі зберігається ця фотографія.
Жах почався у 1917-му з приходом більшовиків. Голод, тиф, холера. Хтось порадив родичам їхати ближче до Волги, в Астрахань, до рибгоспів. Це була фатальна помилка: люди вмирали прямо на очах, збирали лушпиння з картоплі, щоб зварити юшку на шістьох. Там помер мій прадід Мирон та ще кілька родичів. Ті, хто вижив, вирішили повертатися на Волинь кіньми, і ця дорога тривала довгих пів року.
З тим поверненням пов’язана неймовірна історія. Під час посадки у вагони в Астрахані, у тому хаосі й боротьбі за виживання, загубився мій найменший дядько Йосип, якому було лише дев’ять років. Родичі поплакали, але мусили їхати. Родина повернулася додому навесні, почала обживатися, і раптом у жовтні того ж року на поріг хати заходить Йосип! Уявіть: дев’ятирічна дитина пів року сама йшла за підводами чужих людей тисячі кілометрів, пасла їм коней за шматок хліба і таки дісталася до Кладнева. На жаль, він помер через півтора року у дванадцять років. Пережите кочування і хвороби забрали його.
Моя прабабуся після повернення змогла зберегти трохи царських золотих монет і тримала господарство. Але й тут сталася трагедія. До неї прийшли шахраї, переконали, що наближається реформа і золото втратить цінність. Вона повірила та віддала відро золотих монет в обмін на паперові гроші, які вже через тиждень стали недійсними. Після всього пережитого – Росії, війни, смертей і втрати всього статку – вона померла в страшному розпачі, втративши все.
Кривавий сорок четвертий
Утім найстрашніше було в 1944-му. Одного разу мій дід та інші чоловіки почули постріли, побачили пожежі в селі й побігли за підмогою. Бабуся взяла трьох маленьких доньок, серед яких і моя мама, захопила подушку й тікала під кригу на Буг. Так родичі стали біженцями, переховувалися.
Через два тижні, щоб якось вижити, дід із найстаршим братом, його сімнадцятирічною донькою та ще кількома хлопцями пішли до Коритниці за коровою. Їх перестріли троє озброєних чоловіків. Один із них був добрим знайомим діда, вони разом працювали в кузні. Здавалося б, свої люди… та почали жорстоко катувати моїх рідних. Дівчину кололи багнетом, відрізали частини тіла на очах у батька і діда. Моєму 39-річному дідові «пощастило» більше, він був у добрих хромових чоботах, і, мабуть, щоб не пошкодити їх, його вбили одним пострілом у потилицю. Через пережитий жах і переохолодження найменша тітка Ліза, якій було чотири роки, незабаром померла від пороку серця. Тіла вбитих дозволили перепоховати в трунах лише в серпні.
6 березня 1944 року нападники з танкеткою пройшли Іщів і рушили до Кладнева. Першою була хата Миколи Пеценюка. Микола встиг запхати дітей, Лізу і Марію, в маленьку комору і наказав тікати в ліс. Так вони врятувалися. Його дружину Надію застрелили одразу. Самого Миколу поранили в коліно. Він впав у калюжу крові, яка стікла з Надії, і нападники вирішили, що він мертвий. Завдяки цьому він дожив до 1980 року, хоча так і кульгав до кінця днів.
Того ж дня вони зайшли до бідної землянки іншої родини Пеценюків, які тільки взимку переїхали з Блудова. Їх було десятеро, жили в голоді й холоді. Побачивши дим із плити, нападники вдерлися всередину. Там були діти від трьох років і дитина-інвалід. З них жорстоко знущалися, катували та вбили всіх до одного. Зараз на кладовищі у Кладневі є їхня спільна могила, вона дуже широка, бо всі десять Пеценюків лежать там в одному ряду.
Боротьба за пам’ять
Якось у Коритниці сільський майстер на цементних пам’ятниках написав: «Замордований поляками». Потім влада наймала когось із зубилом, щоб ці написи збивати. Але як інакше написати, коли людям виколювали очі й відрізали язики?
До війни ми жили з поляками нормально, моя тітка навіть вийшла заміж за поляка. Але вони завжди ставилися до нас зверхньо. З 1925 року польська влада почала тиснути податками й суворим контролем. Були випадки, коли українці й поляки рятували одне одного, але це були винятки, бо люди занадто боялися жандармерії.
Зараз мені дуже допомагає досвід слідчого. Я знаю територію, вмію працювати з деталями. В моїй фейсбук-спільноті «Кладнів і довколишні краї» я збираю ці історії. Людей дуже зачепила розповідь про Коритницьку церкву з метровими стінами. Коли радянська влада її руйнувала, два трактори не могли зрушити стіну – троси рвалися. Тоді її підірвали так, що за 12 кілометрів у нас шибки вилітали. З тієї цегли вимостили дорогу. Популярними стали і фото отця Носаля, який вінчав людей у руїнах, хоча одного разу взяв хабар, щоб повінчати 15-річну дівчину.
Я мрію видати ґрунтовну книгу, як це зробив Іван Ольховський, роботу якого я дуже ціную. Мене обурює необ’єктивність деяких авторів. Польські дослідники Семашки у своєму двотомнику завищують цифри й вигадують села, яких ніколи не було. На жаль, їм підігрують і наші, як-от Сергій Бико, який має відверто пропольську позицію. Навіть у кіно: мені сподобався український серіал «Століття Якова», але польський фільм «Волинь» – це чиста пропаганда, де українці завжди вороги.
Моя мета не заробити, а зберегти ці долі. Матеріалів дуже багато, нещодавно знайшов нові факти про прадідового брата з 20-х років. Потрібен час і спонсор, щоб систематизувати цей хронологічний збірник і нарешті розповісти правду про Кладнів і людей, які там жили.
Це не про гроші, це про борг перед тими обличчями на фотографіях, які колись кинули під дощем. Історію не можна приховувати лише тому, що вона комусь невигідна.