Ми звикли бачити історію 1940-х як єдине полотно війни, але насправді кожен регіон мав свою локальну боротьбу. Поки на Волині розгорталася масштабна міжетнічна криза, Закарпаття проходило через зовсім інші випробування. Аби зрозуміти масштаб цієї події, важливо дивитися на неї не лише крізь призму локального конфлікту, а й через досвід інших регіонів України.
Чи був відгомін волинських подій на Закарпатті? Як відрізнялися режими окупації та методи репресій у різних частинах країни? Про це ми поспілкувалися з Романом Офіцинським – доктором історичних наук, професором та автором численних досліджень, присвячених політичному розвитку Закарпаття, історії УПА та видатним постатям українського державотворення. Його фаховий погляд допоможе нам краще зрозуміти відмінності та спільні риси історичного контексту Волині та Закарпаття у 1940-х роках.
Яке відлуння Волинської трагедії на Закарпатті був чи є в матеріалах, які Ви досліджували / з якими працюєте?
Це питання залишається непроясненим, отже, перспективним для дослідників. Спеціальних студій нема. Проте відомо про контакти підрозділів збройних сил Угорщини (союзниці нацистської Німеччини), що дислокувались на Волині, з окремими місцевими підпільними формаціями і «польовими командирами». Звісно, що відповідна інформація повинна була циркулювати в службовому режимі. Одначе у крайовій пресі Підкарпатської території (офіційна назва окупованого Закарпаття в складі Угорщини) таких публікацій не зустрічаємо.
Чи коректно, на вашу думку, говорити про Волинську трагедію як регіональну подію, чи радше як про частину ширшої кризи міжетнічних відносин?
Її слід розглядати в широкому контексті національних примирень, у тому числі Франції та Німеччини, Польщі та Німеччини, Польщі та України. Наразі не існує кращої формули від тої, що адаптована для конкретної історичної ситуації за участі найвідомішого в світі поляка – Папи Римського Івана Павла II та схваленої президентами Польщі та України Александером Квасьнєвським і Леонідом Кучмою. Мовиться про формулу «Прощаємо і просимо прощення».
Яким було становище Закарпаття у 1940–1950 роках? Чим історичний, політичний і етнічний контекст Закарпаття принципово відрізнявся (або навпаки – схожий) від Волині в роки Другої світової війни?
Якщо коротко. Відмінності принципові. Це неоднакові українські регіони, які контролювалися різними державами, хоч і нерідко союзними.
Чи зафіксовані на Закарпатті міжетнічні конфлікти в 40-50 рр. ХХ ст., які можна порівнювати з подіями на Волині? Якщо так, то у чому їхня специфіка?
Міжетнічних конфліктів не зафіксовано. На Закарпатті були етнічні чистки, які проводили дві держави – Угорщина у 1938/1939–1944 роках, включно з масштабними репресіями після окупації Карпатської України, примусовими робітниками, антисемітизмом і Голокостом, а також Радянський Союз, починаючи від осені 1944-го.
Які форми насильства й репресій були характерні для Закарпаття в період 1944-1950 років?
1944-й – насамперед рік Голокосту, який на Закарпатті проводила Угорщина у співпраці з нацистською Німеччиною, а також масштабної примусової праці. Подальші радянські репресії на Закарпаття включали етнічні чистки (трудові депортації угорців і німців як «ворожих націй») і політичне насильство (розстріли, засудження і депортації «ворогів народу» – функціонерів і симпатиків попередніх державних режимів, противників радянських нововведень, «куркулів» тощо).
Чи були інші теми або події цього періоду, які в радянський час замовчували?
Ідеться не стільки про замовчування, як про інтерпретаційні маніпуляції, підміну понять і відверті фальсифікації найширшого спектру, починаючи з нелегальних переходів угорсько-радянського кордону 1939–1941 років і закарпатських в’язнів ГУЛАГу.
Чи траплялися у Вашій дослідницькій роботі якісь особисті історії або архівні документи, які дуже вразили і змінили сприйняття того періоду?
Історики за своєї природою люди не сентиментальні. Сенсаційними свого часу для мене були чисельні кримінальні справи НКВС СРСР щодо учасників нелегальних переходів угорсько-радянського кордону 1939–1941 років, а також проти діячів періоду Карпатської України і Підкарпатської території. Із них я почерпнув дуже багато фактів, які ввів у науковий обіг. Тому моя перша монографія «Політичний розвиток Закарпаття у складі Угорщини (1939–1944)» (1997) досі залишається найбільш цитованою серед усіх моїх наукових праць.
Чи можна, з історичної точки зору, говорити про те, що Волинській трагедії можна було запобігти? Які фактори зробили це практично неможливим?
В історії нема умовного способу. Лише теоретично все видається можливим. У відзначеному історичному феномені було доволі багато гравців із докорінно різних середовищ, починаючи від службовців держави-окупанта – нацистської Німеччини. Тому адекватно скласти всі «пазли» пробує вже не одне покоління спеціалістів цієї проблеми.
Чи є щось таке, чого ми про Волинську трагедію ще не знаємо – що можуть показати сучасні дослідження місць поховань?
Безумовно. Фахова некрополістика тут є важливою, якщо пропонує об’єктивні здобутки. Але «наперед не треба ворожити». Побачимо.
Які методи або джерела наразі є перспективними для вивчення цього періоду?
Нічого не можна ігнорувати. А ситуативно, з точки зору деяких вужчих фахівців, вельми перспективними бачаться археологічні джерела, пов’язані з некрополістикою.
Які головні уроки Волинської трагедії та загалом подій 1940-х років на західноукраїнських землях є актуальними для сучасної України?
Сучасна Україна переживає переломний момент в усій своїй історії, воюючи за незалежність проти держави-агресора Російської Федерації, де викристалізувався новий тоталітарний режим – рашизм. А посутніх паралелей між нацизмом (що відповідальний за події на окупованій Волині) та рашизмом (з його злочинами геноциду проти українців) є доволі.
Якими, на вашу думку, мали б бути місця пам’яті, пов’язані з Волинською трагедією: національними, локальними, спільними – українсько-польськими?
Спільними. Всі задокументовані та верифіковані жертви мають були належно пошановані.
Як українським історикам працювати з темою Волинської трагедії / фіксувати її в підручниках, щоб не поглиблювати міжетнічні конфлікти, і чи можливо це взагалі?
Цілком можливо. Згідно з відзначеною раніше формулою «Прощаємо і просимо прощення». Кращого розв’язку ніхто не запропонував.
Розмова з професором Романом Офіцинським підкреслює дуже важливу істину – історія не терпить спрощень. Дослідження минулого, це не тільки про пошук нових причин для конфліктів, а й про шлях до глибокого усвідомлення спільних трагедій. Приклад Закарпаття, де замість міжетнічних протистоянь панували жорсткі державні репресії та чистки, дає змогу краще зрозуміти тогочасне виживання українців.
Сьогодні, коли Україна знову вимушена відстоювати своє право на існування, уроки минулого стають ще чіткішими. Головним інструментом для подолання історичних травм залишається формула «Прощаємо і просимо прощення». Це єдиний шлях до побудови майбутнього, де пам’ять про жертв об’єднує, а не роз’єднує.