Волинська трагедія залишається однією з найболючіших і найбільш політизованих сторінок спільної історії України та Польщі. Понад вісімдесят років після подій 1943–1944 років два народи досі не дійшли спільного бачення – ані щодо термінології, ані щодо кількості жертв, ані щодо ступеня відповідальності кожної зі сторін. У 2026 році, на тлі довгоочікуваного відновлення ексгумаційних робіт, ця тема знову опинилася у центрі публічної дискусії – і саме медіа двох країн формують ту оптику, через яку широка аудиторія сприймає події давно минулих років.
У цій статті ми порівнюємо, як українське видання «Локальна історія» та польське «Rzeczpospolita» висвітлюють Волинську трагедію – від вибору термінології до способів подачі матеріалу. А також додаємо найсвіжіші новини початку 2026 року, які показують, у який бік рухається українсько-польський діалог сьогодні.
«Трагедія» vs «rzeź»
Перше, що впадає в око при порівняльному аналізі – суттєва відмінність у самій кількості матеріалів. У «Rzeczpospolita» за пошуковим запитом «rzeź wołyńska» (волинська різанина) знаходимо 631 публікацію. Натомість у «Локальній історії», яка спеціалізується саме на історичній тематиці, за запитом «волинська трагедія» – лише 18 матеріалів. Така кількісна перевага польських публікацій пояснюється просто: тема Волині традиційно згадується в польському медіапросторі під час будь-якої політичної або історичної суперечки з Україною.
Уже на рівні базової термінології закладається ціла світоглядна позиція. Польські медіа майже монопольно використовують слово «rzeź» (різанина) – термін з виразним негативним забарвленням, що вказує на одностороннє насильство і автоматично визначає винного. Українські видання частіше говорять про «трагедію» – слово, що передбачає взаємність болю, складність обставин, неможливість однозначних оцінок.
«Локальна історія»
Українське видання «Локальна історія», започатковане у 2013 році, демонструє послідовне прагнення до об’єктивного діалогу. У статті «Друге польсько-українське комюніке: “з пристрастю” до Волині, “крізь пальці” на Люблінщину та Східну Галичину» (27.01.2024) автор не виправдовує жодну зі сторін конфлікту, а підкреслює його багатогранність. Наприклад, зазначається, що «ні український народ, ні Організація нічого спільного з тими масовими вбивствами не мають», із посиланням на документи ОУН(б). Водночас автор ставить незручні запитання: «Хіба все це схоже виключно на “захист мирного населення”?» – заохочуючи читача до глибшого аналізу подій.
Особливо показовим є інтерв’ю «Що не так з дослідженнями Волинської трагедії» з історикинею Оксаною Каліщук (12.10.2023). У ньому немає ані пропаганди, ані маніпуляцій – натомість матеріал насичений фактами, аргументами та намаганням уникнути категоричних суджень. У публікації «Волинь перед Волинню. Де шукати причини трагедії 1943 року» (18.07.2021) історик Богдан Гудь зміщує акцент зі «злочину» на «процес»: трагедія постає не як результат дій однієї організації, а як кульмінація багатовікових етносоціальних напружень.
Показовим прикладом критичного підходу є й матеріал «Коли цифри важливі: скільки українців загинуло під час Волинської трагедії?» (07.07.2020). Автор спростовує польські перебільшення щодо «геноциду», демонструє плутанину між загиблими та евакуйованими в польських дослідженнях і доводить: Волинь – це не про винищення одного народу, а про збройний конфлікт, зумовлений боротьбою за державність.
«Rzeczpospolita»
Польська щоденна газета «Rzeczpospolita», заснована ще у 1920 році, належить до найвпливовіших ліберально-консервативних видань Польщі. Однак саме в темі Волинської трагедії її редакційна політика часто демонструє системне використання історії як інструменту політичного тиску.
У матеріалі «Rzeź wołyńska i kwestia przyjęcia Ukrainy do UE i NATO. Co sądzą o tym Polacy?» (18.01.2025) наведено результати опитування для «Wirtualna Polska». Респондентам ставили питання: «Я не уявляю вступу України до ЄС і НАТО, поки вона не розрахується з минулим, тобто зі злочином на Волині?». Уже в самому формулюванні Волинь автоматично названо «злочином» – без уточнення, що це лише одна з інтерпретацій. Питання конструюється так, що респондент мусить погодитися з нав’язаною оцінкою.
«Україна не має чого шукати в ЄС з бандеризмом» – подібні формулювання у статтях про польсько-українські відносини стали маркером медіадискурсу «Rzeczpospolita», де ідеологія українського націоналізму прямо прирівнюється до етнічних чисток без жодного контексту.
Із матеріалу «Leszek Miller: Przełomu w relacjach polsko-ukraińskich nie ma i nie będzie», «Rzeczpospolita», 17.01.2025
Особливо показовою є стаття «Sławomir Mentzen: Ukraińcy traktują Polaków jak frajerów» («Українці ставляться до поляків як до дурнів», 04.03.2025). Уже в заголовку закладено ворожість – а далі автор подає весь спектр польської допомоги Україні (зброя, гроші, безкоштовне лікування) у контексті «відсутності подяки». Польський політик прямо заявляє, що Польща мала б «змусити Україну погодитись на ексгумацію та завершення культу Бандери». Це класичний приклад того, як історія використовується не для примирення, а як важіль шантажу.
Одна з найбільш скандальних публікацій – «Anna Maria Żukowska porównuje Hamas do UPA. “Sceny jak podczas masakry na Wołyniu”» (11.10.2023). Польська депутатка прямо порівнює УПА з терористичним угрупованням ХАМАС: «Це такі сцени, які мали місце під час різанини на Волині». Така аналогія – маніпулятивна за визначенням: вона апелює до колективної травми, провокуючи емоційну реакцію замість критичного аналізу.
Винятки, які підтверджують правило
Було б несправедливо стверджувати, що «Rzeczpospolita» демонструє виключно односторонню оптику. У статті головного редактора видання Богуслава Хработи «Nie wolno huśtać polsko-ukraińską łódką» («Польсько-український човен не можна розгойдувати», 16.01.2025) звучить заклик до відповідальності: історична пам’ять не повинна переважати над безпековими інтересами регіону в умовах російської загрози. Хработа визнає, що тема Волині є болісною, але наголошує: «вміння суспільств контролювати історичні емоції є ознакою демократичної зрілості».
Ще більш відверто звучить його ж стаття «Wołyń to ból, który pozwoli wyleczyć niesprawiedliwa wojna» (07.11.2024). Тут Волинь подається не як інструмент звинувачення, а як моральний виклик для обох народів. Автор пропонує власну формулу примирення – «прощаємо і просимо прощення». На жаль, такі публікації у «Rzeczpospolita» залишаються радше винятком, ніж правилом.
Що пишуть українські медіа у 2026 році
Весна 2026 року принесла одразу кілька знакових публікацій про Волинську трагедію в провідних українських онлайн-медіа. І хоч приводи були різні – від польової експедиції до глибинного репортажу зі свідченнями волинян – усі вони демонструють спільну рису: відмову від однозначних оцінок та готовність говорити про спільну відповідальність обох народів.
У статті «Нічого не знайшли. Українсько-польська експедиція завершила пошуки жертв Волинської трагедії на Рівненщині» від 27 березня 2026 року «Громадське» (з посиланням на «Радіо Свобода») повідомляє про несподіваний результат пошуково-ексгумаційних робіт у селі Угли Сарненського району. Українська сторона фінансувала експедицію, що працювала у партнерстві з Поморським медичним університетом, проте попри обстеження всіх локацій, які польська сторона вказувала як ймовірні місця масових поховань, братських могил не виявили. Антропологи знайшли лише поодинокі людські останки на місці колишнього євангелістського німецького цвинтаря – і навіть ті потребують додаткової ідентифікації.
Аналогічну подію 29 березня 2026 року висвітлило видання «Korrespondent.net» у матеріалі «Волинська трагедія: розкопки на Рівненщині дали неочікуваний результат». Текст наводить важливий контекст: «Українські історики та офіційні особи критично ставляться до польських оцінок втрат серед поляків під час Волинської трагедії. Польська сторона часто називає цифру 100–150 тисяч загиблих, однак ці дані поки не підкріплені фактичними доказами». І як показовий приклад – посилання на ексгумації у селі Пужники на Тернопільщині, де було знайдено рештки лише 42 осіб, попри те, що польські експерти очікували значно більшої кількості. Українські медіа подають це не як «викриття» польської сторони, а як аргумент на користь необхідності реальної, а не політизованої роботи з джерелами.
Найбільш ґрунтовним свіжим матеріалом стала розлога публікація медіапроєкту «Ukraїner» «Волинська трагедія: пам’ятати і пробачати» від 18 березня 2026 року. Це не репортаж про подію, а експедиційний матеріал, у якому команда видання зібрала свідчення волинян та коментарі істориків і краєзнавців. Особливо цінні – родинні історії: Ольга Кириченко з родини свідків розповідає, як її батько, який утратив рідних 27 червня 1943 року в селі Кічкарівка, ніколи не виховував у дітях ненависті до поляків: «То був такий час». Микола Лущук згадує, як після приходу польської делегації у село Свійчів на пам’ятнику з’явилася цифра 96 загиблих поляків, хоча, за словами місцевих, «тоді стільки даже [польських] родин не проживало». Олена Лівіцька, засновниця проєкту «Занесло в село», прямо говорить: «Кожен волинянин розуміє масштаб трагедії і усвідомлює, що провина за цей злочин лежить як на українцях, так і на поляках».
Як одна й та сама подія читається по-різному
Найпоказовіший приклад різниці в підходах – реакція медіа двох країн на результати експедиції в Углах. Українські видання («Громадське», «Korrespondent.net») акцентують на фактологічному висновку: масових поховань не виявили, а реальні цифри жертв систематично менші за ті, що звучать в офіційних польських деклараціях. Це не агресивна полеміка, а пропозиція спиратися на докази, а не на політичні твердження.
Натомість польські медіа, як-от «Rzeczpospolita», продовжують оперувати цифрою у 100 тисяч польських жертв як беззаперечним фактом, попри те, що навіть документально, як зазначає матеріал «Ukraїner», підтвердити вдалося близько 30 тисяч. Українські дослідники оцінюють втрати поляків у 38–39 тисяч осіб, а українські втрати – у 12–20 тисяч.
Іншими словами: коли українські медіа повідомляють, що в селі Угли не знайшли масової могили, це для українського читача факт, що ставить запитання до польської історіографії. Для польського ж медіадискурсу така інформація просто не має місця – вона не вписується у вже сформовану рамку «волинського злочину» зі сталими цифрами. Це й є той самий принциповий розрив, з якого почалася ця стаття: «трагедія» та «rzeź» – не просто синоніми з різним емоційним забарвленням, а дві різні методології роботи з минулим.
Куди рухається діалог
Порівняльний аналіз «Локальної історії» та «Rzeczpospolita» демонструє чітку закономірність: українські медіа схильні до примирення та об’єктивного осмислення спільного минулого, тоді як у польських виданнях, попри наявність окремих конструктивних матеріалів, домінують публікації, що акцентують на травмі та використовують її як політичний інструмент. Така асиметрія в подачі ускладнює міжнаціональний діалог – але водночас підкреслює важливість зваженої журналістики.
Свіжі публікації українських медіа весни 2026 року – від репортажу «Громадського» про порожні розкопки в Углах до глибокого експедиційного матеріалу «Ukraїner» зі свідченнями волинян – демонструють зрілість українського медіадискурсу. Тут немає ані «контрнаступу» на польські цифри, ані спроби применшити трагедію. Натомість є те, чого досі бракує більшості польських видань: готовність визнавати, що провина лежить на обох сторонах, і водночас вимагати фактичної точності замість політичних деклараций.
Тільки через об’єктивне висвітлення спільного минулого медіа здатні сприяти справжньому порозумінню між народами та побудові партнерських відносин, вільних від тягаря історичних стереотипів і взаємних звинувачень.